Кіт Янг: про шлях у психотерапію, роботу з травмами та найефективніші методи

22 січня 2025 року Українська Психотерапевтична Ліга проведе вебінар «Міжнародні стандарти психологічної освіти: уроки та перспективи для України», на якому будуть розглянуті ключові аспекти міжнародних стандартів у сфері психологічної освіти. Одним із спікерів стане Кіт Янг, ліцензований клінічний професійний консультант (LCPC), сертифікований спеціаліст із лікування травм (CCTP) та академічний радник клубу «На кушетці».

Напередодні вебінару ми поспілкувалися з Кітом Янгом про його шлях у психотерапію (спойлер — це не він обрав професію, а професія обрала його), про найпоширеніші міфи та хибні уявлення, пов’язані з травмою, про перспективні дослідження в цій сфері та про те, чому турбота про себе є такою важливою для психотерапевта.

Можна сказати, що мій шлях у психотерапію розпочався з випадковості. Мені було шістнадцять років, коли наша школа ввела обов’язкову вимогу — кожен мав знайти можливість для волонтерської діяльності та присвятити свій час чомусь корисному. Чесно кажучи, я вже не пам’ятаю, який напрямок обрав спочатку, але він виявився відверто невдалим. Координатор запропонував мені кілька інших варіантів, і серед них була посада асистента вчителя у класі для дітей, які пережили тяжкі психічні захворювання та травми. Я вирішив спробувати і несподівано для себе відкрив, наскільки ця робота може бути цікавою та надихаючою.

Учителька, під керівництвом якої я тоді працював, помітила мої зусилля та запропонувала задуматися про подальший розвиток у цьому напрямку. Вона порадила мені вступити до коледжу, де сама колись навчалася, зазначивши, що там пропонують одну з найкращих програм із психології. Ця порада виявилася вирішальною і визначила мій подальший вибір.

Я здобув ступінь бакалавра з консультативної психології та диплом молодшого спеціаліста у сфері хімічної залежності. На початку своєї професійної діяльності я працював волонтером на гарячій лінії, допомагаючи людям у кризових ситуаціях. Після закінчення університету ми з дружиною управляли будинком для дівчат-підлітків, де я на практиці усвідомив, наскільки важливою є підтримка у переломні моменти життя.

Згодом я став соціальним працівником у великому центрі психічного здоров’я, де мій досвід взаємодії з людьми значно розширився. Розуміючи необхідність поглиблення своїх знань, я повернувся до університету, щоб здобути науковий ступінь і здійснити свою мрію — стати психотерапевтом, здатним надавати кваліфіковану допомогу тим, хто шукає шлях до зцілення.

Після випуску мій роботодавець повідомив, що до нашого міста приїжджає доктор Една Фоа, щоб провести навчання з її методу — терапії тривалого впливу (prolonged exposure therapy). Центр оплатив мою участь у програмі, що дало змогу суттєво підвищити кваліфікацію у роботі з клієнтами, які пережили травму.

Згодом я пройшов додаткове навчання з методів десенсибілізації та переробки за допомогою руху очей (EMDR), а також діалектичної поведінкової терапії (DBT). Моя кар’єра поступово набирала обертів, і з часом я здобув репутацію спеціаліста з роботи з травмами. Більшість моїх клієнтів страждали на ПТСР, і саме вони стали моїми найкращими вчителями. Їхні історії та життєві випробування надихали мене постійно розширювати свої знання та освоювати все більше методів лікування, заснованих на доказах.

Я добре пам’ятаю, як одного разу сказав дружині: "Це дивно, але я не можу згадати момент, коли вирішив стати психотерапевтом, який спеціалізується на травмах. Здається, це не я обрав цей шлях — швидше, він обрав мене." І за це я щиро вдячний.

Я вірю, що існує безліч професій і спеціалізацій, у яких кожен може знайти своє справжнє покликання. Мені пощастило: доля спрямувала мене в ту сферу, де я відчуваю себе на своєму місці. З часом ця робота стала для мене не просто професією, а справжнім покликанням. Вона виявилася більш значущою, ніж я міг собі уявити. Сьогодні я з упевненістю можу сказати, що хочу присвятити цій справі решту свого професійного життя.

Мені здається цілком природним задуматися про те, чи варто продовжувати займатися психотерапією, особливо коли щодня стикаєшся з людськими стражданнями та усвідомлюєш, який відбиток це може залишити на тобі самому. Багато видатних психотерапевтів із глибоким розумом та величезним потенціалом покидали цю сферу, оскільки емоційне навантаження ставало для них непосильним.

Я готовий визнати, що, як і будь-яка людина, іноді відчуваю себе пригніченим. Проте я не можу згадати моменту, коли б я серйозно задумувався про те, щоб залишити цю сферу. За останні двадцять п’ять років щось у мені змінилося: психотерапія перестала бути просто тим, "що я роблю", і стала тим, "ким я є" — принаймні, в професійному сенсі.

З часом я помітив закономірність: чим більше я працюю, тим глибше стає моє розуміння. Чим більше я розумію, тим ефективнішою стає моя робота. А чим ефективніше я працюю, тим сильніше прагнення продовжувати вчитися. Цей цикл здається нескінченним, і я сподіваюся, що він ніколи не перерветься.

Основний теоретичний напрямок, який лежав в основі мого навчання в магістратурі, — когнітивно-поведінкова терапія (КПТ). Я вважаю, що вона забезпечує міцну основу для будь-якого початківця-психотерапевта, надаючи надійні навички роботи з широким спектром психологічних проблем, особливо під час лікування депресії та тривожних розладів.

У роботі з людьми, які відновлюються від залежності, я часто застосовую мотиваційне інтерв’ю. Цей метод допомагає клієнтам пробудити внутрішню мотивацію, усвідомити власні причини та бажання для змін, розвинути свої здібності та потребу рухатися до тверезості. Такий підхід підтримує їх у прийнятті самостійних рішень і в експериментах із новими кроками на шляху до одужання.

Лікування травм є моєю головною спеціалізацією. Я пройшов навчання ряду терапевтичних методів, включно з терапією тривалого впливу, діалектичної поведінкової терапії, десенсибілізації та переробки за допомогою руху очей (EMDR), когнітивно-поведінкової терапії, орієнтованої на роботу з травмою у дітей, когнітивної терапії опрацювання, а також інших доказових підходів. Цей широкий набір інструментів дозволяє мені ефективно працювати з клієнтами, допомагаючи їм долати травми та відновлювати внутрішню гармонію.

Я також є сертифікованим гіпнотерапевтом, хоча використовую гіпноз рідко і тільки тоді, коли це клінічно виправдано, особливо якщо сам клієнт проявляє інтерес до цього методу. Проте я виявив, що в більшості випадків інші підходи є не менш ефективними і не потребують додаткових втручань.

Метод, який я вважаю найбільш результативним, — це десенсибілізація та переробка за допомогою руху очей (EMDR). Цей підхід демонструє вражаючі результати: прогрес, якого за інших методів можна досягти за місяці, часто стає помітним протягом кількох тижнів.

Одним із найнадихаючих моментів у моїй практиці є той, коли я можу зняти діагноз посттравматичного стресового розладу, бо клієнт більше не відповідає діагностичним критеріям. Ба більше, досягнуті зміни залишаються стабільними. EMDR часто стає ключовим інструментом, завдяки якому мені вдається досягти такого стійкого прогресу.

Коли я тільки починав свою кар’єру терапевта, мене переповнювали ті самі побоювання, що й багатьох початківців. Я боявся, що можу нашкодити своїм клієнтам, задаючи питання про травми та змушуючи їх знову стикатися з болісним минулим. Мене тривожила думка про те, що вони можуть виявитися надто вразливими, щоб витримати застосування доказових методів терапії, про які я лише починав дізнаватися.

Я сумнівався в самому принципі відновлення після травми: чи можливо це взагалі? Внутрішня невпевненість і страх бути недостатньо кваліфікованим для роботи з такими складними та делікатними темами терзали мене. Іноді я відчував себе самозванцем, який намагається справлятися із завданнями, до яких, як мені здавалося, ще не готовий.

З часом, поглиблюючи свої знання про травму та її лікування, накопичуючи досвід і впевненість у ролі психотерапевта, моє ставлення до роботи змінилося. Цьому сприяли підтримка супервізорів, допомога колег, додаткове навчання та уроки, які я отримував від своїх клієнтів.

Я зрозумів, що уникнення обговорення травматичного досвіду та ігнорування того, що сталося з клієнтом, лише посилюють їхні страхи й незаслужене відчуття сорому. Натомість важливо створювати простір, де ці теми можуть бути безпечно вивчені. Я навчився довіряти методам, заснованим на доказах, і зрозумів, наскільки важливо покладатися на професійну підтримку супервізорів і колег у здоровому робочому середовищі.

Найважливіша зміна відбулася у моєму сприйнятті: я почав вірити у здатність своїх клієнтів до зцілення, а також у свої професійні навички. Я зрозумів, що з правильним підходом і повагою до індивідуального темпу кожного клієнта лікування дійсно може призвести до значущих і стійких результатів.

Я усвідомив, що якщо спочатку зосередитися на створенні безпечного середовища, навчанні клієнта навичкам регулювання тривожності та спільному плануванні терапевтичного процесу, відновлення після травми стає не просто можливим, а дуже ймовірним.

Найцінніше, чому я навчився, — це те, що люди, які пережили травму, зовсім не є крихкими. Навпаки, вони — одні з найсильніших людей, яких я знаю. Так, у них бувають моменти, коли ця сила здається їм недоступною, але з кожним кроком на шляху до відновлення, з кожним проблиском поверненого відчуття власної цінності та здатності діяти вони починають усвідомлювати свою внутрішню міць. А іноді — відкривають її для себе вперше.

Багато людей, які пережили травму, їхні родини, а також медичні працівники, що не спеціалізуються на психічному здоров’ї, часто не усвідомлюють, що симптоми посттравматичного стресового розладу (ПТСР) піддаються зменшенню і що відновлення справді можливе.

З іншого боку, нерідко зустрічається й протилежне хибне уявлення: люди не розуміють суті ПТСР і очікують, що їхні близькі зможуть просто "взяти себе в руки", зробити інший вибір або "забути про те, що сталося".

Іноді близькі наших клієнтів — батьки, партнери, друзі — дають їм поради, засновані на поширених міфах про травму. Вони кажуть щось на кшталт: "Тобі просто потрібно відпустити те, що сталося, і жити теперішнім" або "Зосередься на майбутньому і просто рухайся далі". Такі слова зазвичай продиктовані любов’ю та щирим бажанням допомогти, але, на жаль, вони ґрунтуються на хибних переконаннях і виявляються абсолютно неефективними. Люди, які пережили травму, не страждають на ПТСР через те, що нібито "не можуть відпустити минуле". Насправді причина в тому, що минуле не відпускає їх.

Їхній мозок і тіло реагують так, як і мають реагувати здорові системи, що зазнали травматичного впливу. Ці симптоми не лише зрозумілі, але й логічні з точки зору фізіології. Ці люди не "відмовляються" рухатися вперед — вони опинилися у замкнутому колі фізіологічних реакцій "боротьба/втеча/завмирання". Їхня нервова система "застрягла" в режимі виживання, а мозок, прагнучи зцілення, мимоволі цьому заважає, створюючи перевтому та перенавантаження.

Мені неодноразово доводилося проводити бесіди з близькими людей, які пережили травму, щоб розвіяти міфи, що породжують нерозуміння й відчуження. Я намагався допомогти їм усвідомити, наскільки важливо замінити стереотипні уявлення підтримкою, заснованою на фактах і адаптованою до реальних потреб їхньої близької людини.

Перше, що спадає на думку, — це терапія внутрішніх сімейних систем (Internal Family Systems Therapy, IFS). Хоча цей підхід не можна назвати новим — його концепцію було розроблено ще у 1980-х роках, — останніми роками він заслужено здобуває дедалі більше поваги й популярності. Це універсальна методика, яка демонструє видатні результати у лікуванні травми, розладів харчової поведінки та багатьох інших проблем. Дослідження, які підтверджують її ефективність, вражають. Я переконаний, що терапія внутрішніх сімейних систем із часом стане одним із ключових напрямів у психотерапії та займе своє заслужене місце як один із найдієвіших підходів, які може освоїти фахівець.

Ще одним багатообіцяльним досягненням у сфері психотерапії є техніка "флеш" (flash technique), розроблена психологом Філіпом Манфілдом (Philip Manfield, Ph.D.) у рамках підходу EMDR. Це відносно нове відкриття, яке, якщо я не помиляюся, з’явилося у 2016 році. Техніка швидко набуває популярності, і для цього є вагомі підстави: дослідження підтверджують її ефективність як методу, заснованого на доказах.

"Флеш" є безпечним і простим способом роботи з травматичним досвідом. Процес починається з короткого згадування травматичної події, яка буде опрацьовуватися, але подальше обговорення чи глибоке занурення у ці спогади техніка не потребує. Метод використовує двосторонню стимуляцію мозку, як у EMDR, але, на відміну від класичного підходу, зазвичай не викликає підвищення рівня стресу під час роботи. Це дозволяє опрацювати та знизити дистрес, пов’язаний із травматичним досвідом, майже "підсвідомо", без активного залучення клієнта до процесу.

Коли я вперше дізнався про цю техніку, я був налаштований скептично. Однак, застосовуючи її на практиці, я дедалі частіше переконуюся в її ефективності. Результати, яких вона досягає, часом вражають навіть мене самого. Мої клієнти нерідко дивуються тому, наскільки ця техніка допомагає їм відчути полегшення й внутрішній спокій.

Технології продовжують відігравати важливу роль у процесі зцілення від травми, роблячи значний внесок у підтримку людей, які пережили складні життєві події. Сьогодні існує безліч додатків, які допомагають користувачам відстежувати прогрес відповідно до різних методів лікування, нагадують про необхідність піклуватися про себе або пропонують вправи на усвідомленість.

Пандемія COVID-19 змусила багатьох із нас терміново адаптувати свої методи роботи, включаючи розробку політик та стратегій для проведення сеансів у онлайн-форматі. Цей перехід також стимулював пошук інноваційних підходів до лікування, які могли б ефективно працювати у віртуальному середовищі.

У США з’являються онлайн-сервіси, які пропонують консультації з ліцензованими психотерапевтами через відео або текстові повідомлення на основі підписки. Зізнаюся, поки мені складно оцінити, наскільки такі методи співвідносяться із традиційною психотерапією, що проводиться в офісі чи через телемедичні платформи. Проте це може стати важливим рішенням однієї з головних проблем, з якими ми стикаємося сьогодні: багато психотерапевтів, які працюють із травмою, мають повністю заповнені графіки та довгі списки очікування. Я намагаюся залишатися відкритим до нових можливостей і вважаю, що краще мати більше варіантів допомоги людям, які пережили травму, ніж змушувати їх чекати місяцями на вільний час у спеціаліста.

Крім того, технології відкрили можливості для створення онлайн-груп підтримки, де люди, які пережили травму, можуть ділитися своїм досвідом і знаходити розуміння серед тих, чиї історії схожі. Значущість таких ініціатив важко переоцінити: вони допомагають створити відчуття спільності та дають учасникам усвідомлення, що вони не самотні на своєму шляху до відновлення.

Одним із найскладніших завдань, з якими мені доводиться стикатися, є робота з людьми, які пережили травму і водночас страждають від залежності від небезпечних для життя речовин. Криза, пов’язана з опіоїдами, продовжує поглиблюватися, ускладнюючись додатками, які роблять героїн ще більш смертоносним. За роки практики я, на жаль, втратив кількох клієнтів через передозування — це болісний досвід, який знайомий багатьом моїм колегам.

На щастя, окрім наших власних зусиль, значну допомогу надають програми «12 кроків» та інші ініціативи, які позитивно впливають на життя людей із залежністю. Багатьом нашим клієнтам вдається досягти тверезості та зберегти її, кардинально змінюючи своє життя на краще.

Однак проблема все ще далека від вирішення. Трагічні нагадування про те, що загальний рівень смертності від передозувань залишається високим, занадто часто змушують нас усвідомлювати масштаб цієї боротьби.

Турбота про себе — це не просто рекомендація, а життєва необхідність. Ми або заздалегідь усвідомлюємо її важливість, або, зрештою, стикаємося з емоційним і фізичним виснаженням, розуміючи, що обманювали самі себе. Якщо ми не приділяємо достатньо уваги власному благополуччю, життя неминуче дає нам урок, показуючи, що продовжувати в тому ж темпі більше неможливо.

Щоб підтримувати себе, я зосереджуюсь на базових речах: якісному сні, гідратації, повноцінному харчуванні, фізичній активності та часі, проведеному з друзями, родиною або наодинці з собою. Музика займає важливе місце в моєму житті. Я граю на віолончелі, слухаю улюблені композиції, шукаю заняття, які допомагають відволіктися від стресу й знайти емоційне розвантаження. Коли потрібно, я не соромлюся обговорювати свої переживання. Беру вихідні, якщо відчуваю, що це необхідно.

Я зрозумів, що хоча спілкування з друзями для мене дуже важливе, найкраще я відновлюю свої внутрішні ресурси, перебуваючи на самоті. Прогулянки в лісі стали для мене незамінним способом перезавантаження.

Думаю, моя емоційна стабільність багато в чому підтримується завдяки різноманітності в моїй роботі. Я викладаю в університеті, проводжу тренінги та публічні виступи, пишу статті та книги, а іноді займаюся творчими проєктами, не пов’язаними з моєю професійною діяльністю. Хоча таке різноманіття може підійти не всім, я впевнений, що для деяких це може стати ключем до збереження балансу та внутрішнього ресурсу.

Мені неймовірно пощастило з видавцем. Для моєї першої книги «Травма та стійкість: ваші запитання та відповіді» вони запропонували формат, якого я мав дотримуватися, але при цьому надали повну свободу у виборі тем.

Травма — це явище, яке трапляється набагато частіше, ніж багато хто вважає, але люди, які пережили її, нерідко почуваються самотніми у своєму досвіді. Розгубленість і ізоляція через наслідки травми та її симптоми стають частиною їхнього повсякденного життя. Моя мета при написанні цієї книги полягала не лише в тому, щоб переконати тих, хто пережив травму, та їхніх близьких у тому, що вони не самотні і що відновлення можливе, а й підтвердити це твердження детальними поясненнями та практичними прикладами, як цього досягти.

Я детально описав, як травма впливає на наш мозок, психіку, тіло та стосунки, а також як знайти та розвинути стійкість і відновлення у кожному з цих аспектів. Крім того, я розповів про найефективніші методи лікування, пояснив, як вони працюють, і дав рекомендації щодо пошуку спеціалістів, які використовують ці підходи.

Зараз я працюю над своєю наступною книгою, і цього разу видавець надав мені ще більше свободи. Мені дозволили збільшити обсяг книги вдвічі, обрати власний формат і поглиблено дослідити кожну із зачеплених тем. Ба більше, у мене з’явилася можливість звернутися до експертів у сфері найефективніших методів лікування, включаючи засновників деяких із них, і запросити їх написати окремі розділи. Цей процес неймовірно надихає, і я щасливий, що багато з цих спеціалістів уже погодилися взяти участь.

Що мене особливо надихає в цій роботі, так це взаємодія з аудиторією. Моменти, коли я ділюся темами, які для мене глибоко значущі, роблю це із щирим ентузіазмом і бачу, як ця енергія повертається до мене, мотивують мене. Я відчуваю пристрасть і зацікавленість людей, які розділяють мою відданість цим питанням. Це відчуття єдності у прагненні до спільної мети неймовірно окриляє та змушує рухатися далі.

Травма — це набагато більш поширений досвід, ніж багато хто з нас усвідомлює. Вона присутня в наших спільнотах і сім’ях. Кожен або переживав її особисто, або знає людей, які зіткнулися з її наслідками. Це можуть бути травматичні спогади про фізичне, емоційне чи сексуальне насильство, серйозні аварії, події, пов’язані зі службою в армії, та багато іншого.

Я хотів би, щоб широка аудиторія усвідомила: вони не самотні ні у своїй боротьбі з наслідками травми, ні у підтримці тих, хто з цим стикається. Травма часто залишає незаслужене почуття сорому, яке змушує нас ізолюватися, обмежувати свій світ і зосереджуватися лише на виживанні. Але цей замкнутий цикл не повинен тривати все життя.

Важливо розуміти, що почуття безпеки, впевненості у собі та своїх можливостях можна відновити. Існує безліч доказових способів подолання наслідків травми, і кожен має шанс знайти свій шлях до зцілення та свободи.

Знайдіть своїх людей. Постарайтеся побудувати безпечні та підтримуючі стосунки, а також дистанціюватися від тих, які мають руйнівний або образливий вплив. Якщо це можливо, спілкуйтеся з тими, хто переживає схожі труднощі, і підтримуйте одне одного. Коли люди, які стикнулися з травмою, об’єднуються, відбуваються неймовірні речі.

Дослідження показують, що у важкі часи існують різні фактори, які сприяють розвитку стійкості, і одним із найпотужніших інструментів є соціальна підтримка. Вона допомагає розвивати внутрішню силу та витривалість, дозволяючи долати труднощі.

Зверніть увагу на свої звички, пов’язані з турботою про себе. Травма і страждання часто порушують наш звичний ритм: сон, харчування, гідратацію, фізичну активність, тверезість, а також здатність проявляти до себе любов і терпіння. Ці аспекти життя особливо страждають у складні періоди. Знайдіть ті елементи своєї рутини, які постраждали найбільше, і зосередьтеся на їх відновленні — вони заслуговують на вашу увагу та турботу.

І, будь ласка, пам’ятайте: ви варті зусиль, навіть якщо вам здається інакше.
Особливо якщо здається інакше.

Послання терапевтам:
Коли ви тільки починаєте свій професійний шлях, почуття невпевненості й тривоги — це нормально. Ви будете ставити багато запитань і сумніватися у своїх рішеннях, і це природно. Дбайте про своє благополуччя, створюйте навколо себе підтримуюче оточення та обирайте колег, які допоможуть вам зростати. Не забувайте самі відвідувати терапію — це важлива частина професійного розвитку. Будьте чесними із собою та щирими з іншими. Шукайте відповіді на свої запитання, уникайте токсичного робочого середовища та не погоджуйтеся на менше, ніж ви заслуговуєте. Продовжуйте навчатися, досліджувати й пробувати нові підходи.

Якщо ви сумніваєтеся в поведінці клієнта, пам’ятайте, що його життєва історія часто все пояснює. Нездорову поведінку часто можна розглядати як відображення здорової, але нереалізованої потреби. Ваша відповідальність — діяти етично та надавати максимально ефективні інтервенції, але вибір, який роблять ваші клієнти, — це їхня відповідальність. Припускайте, що ваші клієнти роблять усе можливе, виходячи зі своїх навичок і ресурсів, — найчастіше це буде правдою. І, будь ласка, дбайте про себе. Так, це не повторення, це навмисний акцент.

Ви можете багато чого навчитися з боротьби своїх клієнтів: із їхніх страждань, страхів, сили та подолання труднощів, із їхніх успіхів і невдач. Але не забувайте, що не менше уроків ви можете отримати зі своєї власної боротьби: із того, що ви подолали, із ваших страхів, відкритих ресурсів і з вашого досвіду успіхів і помилок.

Що допомагає нам, як психотерапевтам? Уразливість. Усвідомлення власної цінності. Здорове смирення. Ваш особистий досвід терапії. Емпатія. Уміння проявляти емпатію, не занурюючись у травматичні образи клієнтів. Довірливі стосунки з колегами та наставниками. Здатність бути повністю присутнім у моменті. Прийняття себе на кожному етапі професійного розвитку. Очікування помилок і здатність вчитися на них. Постійне навчання після університету. Терпіння. І, звісно, турбота про себе.

Послання клієнтам:
Я закликаю вас дотримуватися багатьох із цих самих принципів. Пам’ятайте: якими б лякаючими не здавалися ваші обставини і яким би самотнім ви себе не відчували, відновлення й стійкість можливі. Ці якості зміцнюються через здорові зв’язки з іншими людьми. Це можуть бути близькі, інші люди, які пережили травму, або спеціалісти в галузі психічного здоров’я, які допоможуть вам ознайомитися з ефективними методами лікування.

Ви не самотні, і процес відновлення можливий, навіть якщо зараз у це важко повірити. Дозвольте собі зробити перший крок до зцілення.