Психологія одержимості любов'ю: 14 лютого і феномен лімеренції

Напередодні Дня всіх закоханих ми піднімаємо тему, про яку рідко говорять: коли почуття закоханості виходить за межі норми і перетворюється на болісну одержимість.

Чому одні люди відчувають легку закоханість, а інші занурюються в неї з головою, приймаючи її за справжнє кохання? Limerence — термін, який може бути вам незнайомий. Він описує мимовільне, неконтрольоване і нав’язливе бажання іншої людини. Така фіксація може стати причиною сильного стресу, порушити повсякденне життя і негативно вплинути не тільки на саму людину, а й на оточуючих. Дослідження Ребекки Елліс, молодшого наукового співробітника в галузі громадського здоров'я Університету Суонсі, показує, що лімеренція частіше зустрічається у людей із тривожними розладами та депресією.

Лімеренція може виникнути у будь-якої людини, але, за оцінками спеціалістів, цей стан відчувають близько 4–5% населення, хоча точні цифри визначити складно. Термін був введений у вжиток поведінковим психологом Дороті Теннов у її книзі 1979 року "Любов і закоханість: досвід закоханості". Вона описала його як унікальний психологічний феномен, відмінний від звичайного почуття закоханості, який викликаний неконтрольованим бажанням заволодіти увагою іншої людини — "об'єкта закоханості".

Об'єктом лімеренції може стати будь-хто: друг, колега або навіть випадковий незнайомець. У більшості випадків такі почуття залишаються без відповіді, оскільки основна характеристика лімеренції — невизначеність почуттів з боку іншої людини. Тривалість переживання цього стану у різних людей відрізняється. Наприклад, у людей із синдромом дефіциту уваги та гіперактивності (СДУГ) він може проявлятися особливо інтенсивно, оскільки закоханість поєднується з гіперфокусуванням — схильністю довго і зосереджено концентруватися на тому, що їх цікавить. На думку Елліс, така фіксація може суттєво вплинути на емоційний стан і здатність до саморегуляції.

Лімеренція проходить три стадії. Перша — закоханість, коли людина відчуває початковий потяг і починає ідеалізувати іншого. Друга — кристалізація, найбільш виражена фаза, коли нав’язливі думки, емоційна залежність і різкі перепади настрою стають домінуючими. Третя — згасання, коли прив’язаність поступово слабшає і зникає. Елліс наголошує, що друга фаза є найскладнішою, оскільки може суттєво заважати повсякденному життю.

Хоча тема лімеренції недостатньо вивчена, деякі дослідження, зокрема робота Ребекки Елліс, пов'язують її з тривожним стилем прив’язаності, при якому людина боїться бути відкинутою і постійно потребує підтвердження своєї значущості. Люди з таким типом прив’язаності схильні до емоційної чутливості та надмірної концентрації на реакціях партнера. Це робить їх більш уразливими до лімеренції, оскільки вони не можуть контролювати свої емоції та дистанціюватися від об'єкта своєї прив’язаності. Такий стан також ускладнює формування і підтримання здорових стосунків.

Психологічна література з цієї теми поки що обмежена, однак певну допомогу можуть надати когнітивно-поведінкова терапія (КПТ) і терапія прийняття та відповідальності (ACT). ACT допомагає змінити ставлення людини до своїх думок і почуттів. Один із її інструментів — когнітивна дифузія — вчить сприймати нав’язливі думки як тимчасові явища, не зациклюючись на них. Це може допомогти людям із лімеренцією усвідомити свої переживання і уникнути болісної фіксації.

Усвідомлення своїх емоцій без самокритики, аналіз тригерів і моделей власної поведінки, встановлення меж, таких як обмеження контакту з об'єктом лімеренції, а також самоспівчуття і терпіння до себе можуть суттєво допомогти у подоланні цього стану. Елліс зазначає, що ключовим аспектом є саме усвідомлення своїх емоцій і робота над їх регуляцією.