Річард Ренгем. Парадокс доброти

Якщо коротко — про роль агресії в нашій еволюційній історії та про те, чому людська доброта може поєднуватися з жорстокістю і насильством.

Річард Ренгем присвятив багато років вивченню поведінки тварин, зокрема диких мавп. Він звернув увагу на те, що шимпанзе набагато агресивніші й жорстокіші, ніж їхні родичі бонобо. Поступово він дійшов висновку, що бонобо походять від предка, схожого на шимпанзе, який пройшов процес, що нагадує одомашнення, і який Ренгем назвав самоодомашненням. Оскільки цей етап пройшли й люди, спостереження за бонобо доповнило картину вивчення еволюції людини. Люди, як і бонобо, від природи досить терпимі один до одного, живучи в спільноті, і схильність до бійок у них доволі низька.

Однак і серед людей зустрічаються страшні спалахи насильства, що добре поєднується з відносним природним миролюбством і не суперечить багатьом еволюційним теоріям. На думку Ренгема, соціальна терпимість і агресивність не є протилежностями, адже існує два типи агресії. У людей низька схильність до реактивної агресії, тобто емоційна відповідь на загрозливу ситуацію не дуже висока. Перш ніж агресивно відреагувати, якщо щось здається нам загрозливим, ми намагаємося владнати ситуацію миром або просто уникнути відкритого зіткнення. Небезпечними людей і тварин робить проактивна агресія, тобто неспровокована жорстока поведінка.

Ренгем розповідає про те, як наш вид дійшов до поєднання низької реактивної агресії та високої проактивної, розглядаючи антропологічні, біологічні та психологічні чинники.

Ще наші далекі предки поєднували в собі добро і зло. Археологічні дані свідчать про те, що сотні тисяч років люди ділилися їжею, разом працювали і допомагали тим, хто потребував. У багатьох аспектах з часів плейстоцену вони проявляли терпимість і миролюбність, необхідні для життя в суспільстві.

Але ті самі археологічні джерела переконливо доводять, що з давніх часів люди практикували тортури, страти, загарбницькі війни, сексуальне домінування та інші види жорстокості. У наші дні будь-яка група людей, незалежно від країни, може десятиліттями жити в мирі, а потім раптом перейти до кровопролитної війни або інших видів насильства.

Через Гітлера загинули десятки мільйонів людей, і при цьому він мав м’які та дружні манери. Він був вегетаріанцем, обожнював тварин, особливо свою вівчарку Блонді, і дуже сумував, коли вона померла. Пол Пот, який знищив чверть населення своєї рідної Камбоджі, був відомий друзям і знайомим як надзвичайно добра людина, учитель французької історії. Сталін у молоді роки під час тюремного ув’язнення був спокійним, м’яким, ніколи не підвищував голосу і ні з ким не сварився. Все це жодним чином не виправдовує дії цих злочинців, але свідчить про цікавий факт, який стосується нашого виду. У нас легко уживаються протилежні моральні тенденції.

Історія знає полювання на відьом, масові вбивства, нетерпимість і забобони. У той самий час люди здійснюють прекрасні вчинки, проявляючи доброту, діючи розумно і прагнучи до співпраці.

Моральний діапазон людства вражаюче широкий, від витонченої порочності до неймовірної щедрості. І це викликає подив. Якщо люди еволюціонували, щоб бути доброчесними, звідки беруться їхні огидні якості? А якщо навпаки, то чому вони бувають такими добрими? Таку суперечливу поведінку можна спостерігати навіть у немовлят і маленьких дітей. Вони будуть щедро дарувати усмішки раніше, ніж навчаться говорити, допомагатимуть дружньому дорослому, і водночас здатні влаштувати істерику, тупотіти ногами в гніві і навіть вдарити.

Існує дві поширені думки, які пояснюють це поєднання альтруїзму і егоїзму. Вони схожі в тому, що соціальна поведінка здебільшого визначається біологією, і в тому, що тільки одна з протилежних тенденцій — продукт генетичної еволюції. Прихильники однієї теорії вважають, що основною стороною нашої особистості є лагідність і уживаність, інші — що агресивність.

Так, Жан-Жак Руссо вважав, що терпимість і покірність з самого початку притаманні людству. Ми від природи добрі, але нам заважають наші пороки і слабкості, а також навколишнє середовище. Зло породжується соціальними силами, такими як патріархат, імперіалізм чи нерівність. Ми народжуємося добрими, але з роками можемо зіпсуватися.

Томас Гоббс, на противагу Руссо, вважав, що ми народжуємося егоїстичними і схильними до суперництва, і якби не зусилля суспільства і цивілізації, включно із сімейним вихованням, працями філософів, настановами священників і вчителів, то наша вроджена порочність нічим би не стримувалася. Автор вважає, що істина десь посередині: ми і погані, і хороші одночасно.

Ключ до розуміння цієї двоїстої природи можна знайти, порівнюючи людину і приматів. У багатьох аспектах ми відрізняємося від наших родичів-приматів, але є й безсумнівна схожість у емоціях і поведінці. Ми схожі водночас і на жорстоких шимпанзе, і на добродушних, люблячих бонобо. І дуже важливо реалістично оцінювати нашу двоїстість.

У людському суспільстві, порівняно з іншими приматами, дуже низький рівень насильства в повсякденному житті. Водночас він неймовірно високий під час війн. Це невідповідність автор називає парадоксом доброти.

Агресивна поведінка дуже різноманітна, включає складний набір біологічних можливостей і емоцій. Деякі люди є більш агресивними, ніж інші. Агресія також проявляється по-різному: одні схильні до відкритої конфронтації, інші пасивно-агресивні, треті люблять інтриги.

Існує багато форм агресії, але є два основних типи, які, на думку автора, слід розглядати окремо: це проактивна та реактивна агресія. Можна назвати їх наступальною і оборонною або навмисною та імпульсивною, але суть залишиться та ж.

Реактивна агресія спалахує як реакція на загрозу. Більшість із нас часто з нею стикаються, а іноді і відчувають. Один із характерних прикладів — агресія на спортивних матчах, спрямована на суддю або інших гравців. Її частіше відчувають чоловіки через високий рівень тестостерону, і тоді це може закінчитися бійкою чи чимось гіршим.

Такі сутички часто спалахують у барах через необережне слово, косий погляд, уявний чи справжній. Розпалені алкоголем чоловіки ображають один одного, виходять на вулицю побитися, і один із них може бути озброєним. Автор наводить дані по Філадельфії, де в середньому близько третини вбивств скоюється саме через такі п’яні сварки.

Реактивна агресія — це реакція на провокації, реальні або уявні. Приводом можуть стати уявна образа, фізична небезпека або гостре розчарування. Реактивний агресор збуджується і накидається на того, хто потрапить під руку. Йому хочеться покарати кривдника, помститися за образу, уявну чи справжню.

У тваринному світі деякі види більш схильні до реактивної агресії, інші — менше, але вона також частіше трапляється серед самців, які борються за статус або за право спарювання з самками. Зазвичай такі сутички не завдають серйозних травм, але іноді самці б’ються до смерті, особливо копитні, як антилопи-рогачі або благородні олені.

Холоднокровно сплановане насильство, або проактивна/навмисна агресія, відрізняється від реактивної агресії. Вона здійснюється заради якоїсь мети, з холодною головою, це не спроба усунути джерело страху або загрози. Таке насильство не обов’язково пов’язане з емоціями, хоча вони також присутні при прийнятті рішення. Прикладом можуть бути напади шкільних стрільців або наїзд вантажівки на натовп людей, здійснений фанатиком.

Мотивуючими факторами такої агресії можуть стати прагнення до грошей, влади, контролю, задоволення хворих фантазій.

Агресори діють лише тоді, коли відчувають, що можуть досягти своєї мети досить легко.

У активних агресорів знижена емоційна чутливість, менше співчуття до жертв і менше докорів сумління, як і стримувальних факторів загалом. Автор наводить дані кримінолога Франко Ферракуті, який дійшов висновку, що у тій же Філадельфії, ймовірно, менше 5 відсотків усіх відомих вбивств є навмисними та спланованими. Але Ренгем вважає, що ця цифра може бути більшою: вбивці-планувальники можуть бути досить розумними, щоб взагалі уникнути відповідальності.

Ці типи агресії також розрізняються з юридичної точки зору. За вбивство на ґрунті реактивної агресії судять більш поблажливо (вбивство у стані афекту), ніж за холоднокровне і навмисне вбивство, яке часто призводить до найвищої міри покарання.

Реактивну агресію регулюють нейронні ланцюги у префронтальній корі. Якщо у мозку висока концентрація нейромедіатора серотоніну, то людина краще контролює агресію і в принципі менш агресивна. Люди з низькою концентрацією серотоніну відповідно більш схильні до імпульсивного насильства. Саме тому психіатри призначають пацієнтам із надмірною реактивною агресією препарати, що підвищують концентрацію серотоніну. Але на проактивну агресію ці препарати не впливають.

Агресивна поведінка людей, на думку автора, залежить від генів: діти агресивних батьків успадковують цю схильність у 40–60 відсотках випадків. Однак гени сприяють передачі реактивної, але не проактивної агресії. Існують окремі фактори ризику розвитку реактивної агресії, такі як черепно-мозкові травми, насильство в дитинстві, агресивне оточення тощо. Але не можна сказати те ж саме про проактивну агресію: ці два види поведінки здатні розвиватися окремо один від одного. Експеримент на норвезьких щурах у Росії показав, що їх можна приручити, знижуючи рівень реактивної агресії підвищеними дозами серотоніну. Але на їхню проактивну агресію це ніяк не впливає.

Дика тварина ніколи повністю не приручається. Автор наводить історію біолога-дослідника і знавця собак Реймонда Коппінгера, якого його друг Еріх Клінгхаммер, знавець і директор заповідника вовків, запросив увійти з ним у клітку до приручених вовків. Ці вовки народилися в неволі, як і кілька поколінь їхніх предків. Їх виховували люди, яких вони вважали своїми батьками. Вовки ходили на повідку і, як здавалося Клінгхаммеру, були повністю прирученими. Він порадив другу поводитися з ними, як із собаками. Коппінгер увійшов у клітку і ласкаво поплескав вовчицю Кассі по шиї. Вона блискавично напала на його руку, інший вовк схопив його за штанину, а решта почали збиратися у зграю, готуючись напасти. Йому ледве вдалося вибратися з клітки з рваними ранами і в подертому одязі. Його поплескування, яке більшість собак сприйняли б прихильно, вовчиця прийняла за удар.

Приказка «вовка скільки не годуй, він усе в ліс дивиться» цілком відповідає істині. Вовк не є собакою і домашнім не стане. Багато років він може демонструвати лагідність і слухняність, але раптово і непередбачувано може забути свою дресирування. Дикі тварини надто схильні до реактивної агресії. Одомашнені тварини за століття життя з людиною більш врівноважені порівняно зі своїми дикими предками.

Шимпанзе розумні й можуть підтримувати добрі стосунки з близькими людьми. Сторонні люди в це коло не входять. Ренгем розповідає про ручного шимпанзе Мзі, якого захисник природи Карл Амман і його дружина Кеті вже 20 років тримають у себе вдома. Маленький Мзі любив засинати між Карлом і Кеті в їхньому ліжку. Одного разу Ренгем гостював у Амманів, і Мзі поводився з ним добре, хоча відчувалося, що він трохи напружений. Якось за столом Ренгем і Мзі одночасно потягнулися за глечиком із соком. Мзі схопив його за руку і стиснув, ледь не зламавши пальці. Він був відданий Амманам, але з іншими людьми не церемонився, і їм не варто було залишатися з ним наодинці.

Багато мавп прекрасно живуть у тісному контакті з людьми, які про них піклуються, і навряд чи здатні завдати їм шкоди. Чого не скажеш про гостей, знайомих, друзів та інших. Вони занадто слабо контролюють свою реактивну агресію. У цьому відношенні ми дуже відрізняємося від них: спокійно дивимося одне одному в очі, далеко не одразу виходимо з себе, контролюємо агресивні пориви. Дворічні діти, потрапляючи в суспільство незнайомих однолітків, украй рідко починають битися. Ми від народження здатні мирно взаємодіяти. Все це тому, що ми давно одомашнились і далеко відійшли від своїх диких предків.

У ХХ столітті вчені дійшли висновку, що людина — самоодомашнена тварина.

Приблизно тоді, коли з’явився Homo sapiens, люди стали менш агресивними та більш поступливими. Одомашнення диких тварин пов’язане з певними біологічними ознаками. Наприклад, у одомашнених ссавців вуха стають висячими (у деяких порід собак вуха стоячі, але у більшості вони висять, як у цуценят). Ще одна ознака одомашнення — білі плями на лобі. Вони є у корів, собак, котів і коней, але не у диких тварин. Комплекс подібних рис називається синдромом одомашнення. Цей синдром включає зміни в кістках: викопні кістки допомагають визначити, коли той чи інший вид став домашнім. Те саме можна віднести й до людини.

У домашніх тварин розміри тіла менші, ніж у диких предків. Сьогодні люди мають достатньо якісної їжі, щоб їхні тіла стали більшими, ніж були у предків, але на зорі людства все було навпаки. Дикі особини поступово зменшувалися в розмірах, їхні кістки ставали тоншими, відповідно, зменшувалася вага тіла. Якщо судити за товщиною кісток, люди почали важити менше з часів Homo erectus, а особливо помітно це стало при появі сучасного виду Homo sapiens. Люди ставали дедалі граціознішими й менш сильними та витривалими.

У диких тварин самці значно більші за самок і часто мають інше забарвлення. У домашніх ці відмінності менш виражені. За останні 35 тисяч років, як з’ясував антрополог Девід Фрейер, чоловіки стали менше відрізнятися від жінок за зростом, розміром обличчя, довжиною ікла, розміром щелеп.

Мозок домашніх тварин менший, ніж у диких (на когнітивних здібностях це не позначається). Розмір людського мозку збільшувався протягом двох мільйонів років, але приблизно 30 тисяч років тому почав зменшуватися. Мозок сучасної людини на 10–30% менший, ніж мозок людини, яка жила 20 тисяч років тому.

Загалом можна сказати, що відмінності між нашими дикими предками та сучасними людьми мають чіткі закономірності та схожі на відмінності між вовком і собакою. Ще 500 тисяч років тому наші предки були більшими, з витягнутими вперед обличчями, які нагадували морди, і більшим мозком. Як і дикі тварини, вони були менш миролюбними і поступливими, ніж ми зараз, і більш схильними до реактивної агресії. Вони, ймовірно, легко виходили з себе та билися між собою. Але в результаті самоодомашнення вони змінилися не тільки фізично, але й внутрішньо. Із зменшенням кісток зростала їхня соціальна терпимість. Якщо раніше поведінка наших предків нагадувала вовчу, то згодом вона стала більше схожою на собачу.

За останні пів мільйона років у людей відбулося багато культурних адаптацій. У тварин синдром одомашнення розвинувся як низка незалежних адаптацій до життя з людьми. Люди ж адаптувалися до ускладнення своєї культури. Удосконалювалася технологія приготування їжі — і люди стали жувати менш інтенсивно, що поступово призвело до більш витончених і слабших щелеп. Більш досконалі й далекобійні луки та стріли призвели до того, що на полювання витрачалося значно менше сил, і статура чоловіків ставала більш витонченою.

Автор розповідає про сибірського вченого Бєляєва, який провів експеримент з дикими лисицями. Він відібрав найбільш дружелюбних самців і самок, потім узяв їхнє найбільш дружелюбне потомство та схрестив його між собою. Кожне наступне потомство ставало все дружелюбнішим, і незабаром лисиці почали, як собаки, виляти хвостами та повизгувати, як пси. З’явилися й білі плями, у деяких відвисли вуха. Бєляєв дійшов висновку, що відбір найменш агресивних особин запускає процес одомашнення.

Доказом цьому можуть служити й бонобо. Бонобо та шимпанзе — наші найближчі родичі. Бонобо, очевидно, відокремився від шимпанзе і утворив окремий вид. І ті, й інші зовні дуже схожі, ходять на кісточках пальців, важать від 30 до 60 кг, живуть у лісах Екваторіальної Африки. У бонобо менша голова; крім того, вона розділена проділом посередині.

І ті, й інші живуть громадами з кількох десятків особин і захищають свою територію від посягань. Матері піклуються про дітей самотужки, сини завжди залишаються в громаді, дочки можуть піти в іншу громаду. Соціальна поведінка шимпанзе й бонобо різниться тим, що бонобо набагато миролюбніші за шимпанзе.

Вони менш агресивні одне до одного і менше бояться одне одного. Їхні групи можуть легко прийняти нового родича без особливого напруження. Шимпанзе звикають до новачка (а він до них) дуже довго, з напруженням, іноді місяцями. І це не гарантує, що в результаті не станеться жорстока бійка.

Самці шимпанзе люблять побитися з іншими членами групи, незалежно від їхньої статі. Причиною бійки можуть стати шлюбні привілеї, їжа чи статус. Вони часто нападають, щоб вимагати підкорення. Якщо жертва агресії чинить опір, агресор впадає в лють, і починається побиття. Решта членів групи в цей час утікають подалі.

Самці часто б'ють самок, іноді без видимої причини. Така поведінка — тактика залякування, щоб самка одразу погодилася на його вимоги щодо сексу. Найагресивніший самець, як правило, стає найбільш імовірним партнером самки й батьком її дітей. Ритуал побиття самки має освоїти кожен самець, як тільки стає дорослим — так він може отримати якнайбільше потомства.

Дорослі шимпанзе можуть убивати дитинчат всередині групи, гуртом побити або вбити когось. Їхня громада рідко буває дружелюбною, вони ніколи не розслабляються в суспільстві одне одного. Втім, убивства в громаді все ж рідкісні, і бійки трапляються не щодня. Проте спалахи реактивної агресії час від часу виникають.

У бонобо також є конкуренція, але вони рідко принижують одне одного й нападають. Якщо самцеві захочеться напасти на самку, його тут же відлупцюють інші самки, які перебувають поблизу. Він це знає і поводиться пристойно. Бійки загалом рідкісні, і частіше б'ються самки між собою. Якщо група шимпанзе знайде поряд іншу громаду, негайно почнеться бійка. Бонобо спокійно спілкуються із сусідами, мирно граються й займаються сексом. За допомогою сексу вони розслабляються й згладжують агресію.

Самці шимпанзе відрізняються від бонобо тим, що мають величезні, гострі як кинджали ікла. Ікла бонобо значно менші. Маючи такі ікла, тварина отримує перевагу над іншими, але водночас повинна постійно бути насторожі, щоб уникнути ікл свого одноплемінника. Бонобо охоче діляться їжею одне з одним без будь-якої агресії. Вони разом добувають їжу і взагалі успішно співпрацюють. Від шимпанзе їх також відрізняє будова черепа: він менший, як у дитинчати шимпанзе, а не в дорослої особини. Мозок бонобо менший, ніж у шимпанзе, морда відносно мала й менше виступає вперед. Щелепи й жувальні зуби також менші, ніж у шимпанзе. Самці шимпанзе значно більші за самок, а у бонобо різниця між розмірами самців і самок набагато менш помітна. Інша будова тіла й черепа свідчить про те, що бонобо пройшли через одомашнення.

Для одомашнених тварин характерні більш різноманітна сексуальна поведінка й ігри. Серед бонобо нерідко трапляються одностатеві сексуальні контакти, тоді як шимпанзе пробують їх лише в підлітковому віці. Крім того, дорослі бонобо вигадують різноманітні ігри й можуть грати в них годинами, а у шимпанзе цим займаються лише діти й підлітки.

Але як це могло статися, хто їх одомашнив? Ренгем вважає, що вони одомашнились самостійно, і доходить висновку, що якщо це можливо для бонобо, то для людини тим паче.

Автор припускає, що самоодомашнення бонобо відбулося кілька мільйонів років тому, коли річка Конго була більш повноводною.

Предки шимпанзе, горил і бонобо завжди жили біля її берегів з північного боку. Приблизно мільйон років тому Конго обміліла, і мавпи отримали можливість переправитися на південний берег.

Частина мавп — спільних предків шимпанзе й бонобо перейшла на південь, горили залишилися на північному березі: для харчування їм були потрібні гори, де багато тіні й ростуть вологі трави та стебла, якими вони харчуються. Протобонобо сподобалося нове місце. Після багатьох поколінь річка знову розлилася, і мавпи-переселенці поступово еволюціонували в бонобо. У них було вдосталь їжі, матері стали разом подорожувати в пошуках більш смачних трав і плодів, і могли спільно поставити на місце нахабних самців. Сила самок зростала, а для спарювання вони обирали найбільш спокійних і неагресивних самців. Їжі було багато, самці перестали конкурувати одне з одним і залякувати самок. Сексуальні контакти стали способом зняти напругу й зміцнити зв’язки. Так відбулося самоодомашнення наших предків.

У наших далеких предків ще до появи Homo sapiens у соціальному житті домінувала реактивна агресія, так само як у більшості соціальних приматів, таких як шимпанзе, горили та бабуїни. У цих мавп альфа-самці піднімаються на вершину ієрархії, перемагаючи кожного супротивника по черзі в кривавих сутичках. Коли всі самці достатньо залякані, альфа-самець домінуватиме без особливого насильства, але якщо йому не виявити належної поваги, реакція буде миттєвою.

Високий рівень тестостерону альфа-самця заохочує його домінувати над іншими. Наші предки, як і інші соціальні примати, колись поводилися подібним чином приблизно до середини плейстоцену (близько 800 тисяч років тому). Це можна визначити за їхніми широкими обличчями з грубими рисами, які поступово ставали дедалі тоншими, по мірі того, як їхня вдача ставала м’якшою. Утончення рис — безсумнівна ознака поступового одомашнення. Але що стало його причиною?

Найбільш поширена думка, що людина одомашнилась через ускладнення соціальних зв'язків, розвиток знарядь для полювання та праці, що давало ширший доступ до їжі та більш витончені способи її приготування. Але все це швидше культурні особливості, які не могли викликати пом'якшення агресії. Дарвін вважав, що куди більш дієвим інструментом була смертна кара всередині спільнот. Простими словами, найбільш агресивних і нахабних самців усували протягом багатьох поколінь, щоб вони не становили загрози для всього племені. Інші були змушені тримати себе в руках.

Смертна кара для злочинців усередині племені була дуже поширеною і досі практикується в деяких первісних племенах. Тим не менш, ідея про те, що це могло мати еволюційні наслідки, може здатися дивною. Зважаючи на кількість поколінь, що змінилося з часів плейстоцену, швидкість еволюції для самоодомашнення здається повільною.

Навряд чи це був єдиний захід підтримання порядку та рівності в групі. У сучасних племенах мисливців-збирачів практикуються насмішки, остракізм чи вигнання, перш ніж перейти до останнього засобу підтримання порядку в групі. Виходило так, що всі мали стримувати себе, щоб залишитися в спільноті, а той, кому це не вдавалося (або не хотілося), мусив померти чи піти з племені, що було майже рівнозначно смерті.

Частота вбивств найбільш агресивних особин могла бути високою. Внутрішньогрупові страти були досить частими, щоб стати причиною відбору. Страчували не лише реактивних агресорів: це могли бути чаклуни, несправедливо звинувачені, злодії. Але в основному страчували тих, хто становив безпосередню загрозу: погрожував, уводив чужих жінок, виявляв егоїзм і не демонстрував солідарності з групою.

Коли мовні здібності людини покращилися, і у Homo sapiens з'явилася можливість домовлятися одне з одним, окремі члени групи отримали можливість створювати коаліції, які виключали чи піддавали остракізму владного агресора.

Так поступово відбувався людський відбір проти найбільш владних і агресивних чоловіків.

Це призвело до того, що під загрозою бути вбитим чи вигнаним коаліцією самців у людей почали формуватися моральні принципи. Вони почали уникати не лише агресії, але й іншої антисоціальної поведінки. Якщо плем’я когось осуджувало, йому варто було виправитися якомога швидше, а ще краще — зробити все, щоб не стати вигнанцем. Люди намагалися передбачити, яка поведінка буде схвалена групою, а яка викличе несхвалення. Наші уявлення про добро і зло сформувалися в період, коли бути соціальним вигнанцем було набагато небезпечніше, ніж сьогодні.

Сила коаліції породила так звану тиранію кузенів, які ретельно стежили за порядком у групі і за тим, щоб ніхто не зазіхав на їхню владу. З одного боку, вона зв’язувала та зміцнювала, змушувала суспільство дотримуватися моральних принципів, від яких вигравали всі. З іншого боку, склався новий вид домінування, де правив не один самець, а група, що мала абсолютну владу.

Ренгем порівнює Homo sapiens і неандертальців, які населяли Європу приблизно 500 тисяч років. Потім у Європу, після довгих блукань по околицях Близького Сходу, потрапив Homo sapiens, рухаючись уздовж річкових долин і узбережжя. Це сталося 43 тисячі років тому, а неандертальці зникли 40 тисяч років тому, хоча рештки їхніх груп ще жили деякий час у гірських районах. Вони схрещувалися із завойовниками, і досі в ДНК людей неафриканського походження є від 1 до 3% неандертальських генів.

Існують різні гіпотези, чому Homo sapiens витіснив неандертальців. Висловлювалася думка, що неандертальці значно поступалися сапієнсам в інтелекті, були примітивними та відсталими. Однак сьогодні археологи дотримуються думки, що особливої різниці в інтелекті між ними не було. Можливо, неандертальцям просто не пощастило: прибульці принесли з собою хвороби, від яких у них не було імунітету.

Культури неандертальців і сапієнсів були схожими. Неандертальці жили приблизно так само, як сучасні мисливці-збирачі: добували тертям вогонь, їли м’ясо, здобуте на полюванні, збирали фрукти та овочі. В їжу йшли і молюски, і шерстисті носороги. Археологічні знахідки свідчать про те, що у них були знаки відмінності, такі як плащі з пташиного пір’я. Іноді вони ховали померлих і використовували різні ритуали в особливих глибоких печерах. Як і сапієнси, неандертальці вміли робити намиста, кам’яні ножі, фарбувальні пігменти.

Однак культура сапієнсів була трохи складнішою і розвивалася швидше. За 200 тисяч років було знайдено всього близько 10 намистин, зроблених неандертальцями, і тисячі, виготовлених сапієнсами. Те ж саме стосується кам’яних ножів, статуеток, ритуальних поховань. Неандертальці використовували свої навички рідше і пізніше, ніж сапієнси.

Крім того, неандертальці не вміли робити запаси їжі, будувати сані для суворих зим, не виготовляли і не використовували човни. Сапієнси змогли дістатися з Близького Сходу до Австралії близько 60 тисяч років тому, якось спільно спланувавши свою морську подорож. Вони вміли робити лук і стріли, кістяні наконечники та метальні списи. У неандертальців нічого подібного не було, хоча вони вміли використовувати вогонь і робити кам’яні ножі.
Черепна коробка неандертальців була приблизно такого ж розміру, як і у сапієнсів. Судячи з знайдених інструментів і прикрас, їхній розумовий розвиток був приблизно однаковим. Але Homo sapiens самостійно одомашнився, а неандертальці — ні. Ренгем вважає, що вся справа в здатності співпрацювати, розвиненій у Homo sapiens і недостатньо вираженій у неандертальців.

Неандертальці також жили групами, але їхні соціальні мережі були невеликими.

Аналіз генома неандертальської жінки з Сибіру вказує на те, що вона народилася від близьких родичів, або зведених брата та сестри, або дядька й племінниці. Такі інбредні союзи були й серед її недавніх предків.

Коли в невеликих людських спільнотах виникає соціальна напруженість, вони розпадаються на менші групи. Якщо групи настільки малі, що в них практикується спарювання між близькими родичами, це означає, що неандертальці надто часто виявляли нетерпимість до конфліктів усередині громади, агресивно реагували і в підсумку залишалися в зовсім маленькій групі близьких родичів.

Активно співпрацюючі Homo sapiens мали можливість навчатися одне в одного, тому вони так добре вправлялися у виготовленні інструментів і розвитку нових технологій, таких як метальна зброя. Для цього була потрібна точна передача знань — із таким завданням неандертальці, схоже, не впоралися. Без здатності до навчання одне в одного Homo sapiens не навчився б будувати човни, сани, робити склади для запасів продовольства. Неандертальці, судячи з усього, не практикували скоординовану працю і не мали бажання навчатися одне в одного. Інтелектуально вони були рівні сапієнсам, але їхні соціальні навички були набагато слабшими. Здатність до співпраці та спілкування була частиною синдрому одомашнення.

Автор вважає, що якби неандертальці краще вміли співпрацювати, вони змогли б дати відсіч чужинцям з Близького Сходу. Їхні воїни вміли б краще координуватися й прикривати одне одного, громади змогли б об'єднуватися й навчатися виготовленню більш досконалої зброї. Але їхній процес одомашнення протікав повільніше, ніж у сапієнсів, відповідно рівень агресії, судячи з родинних шлюбів, був вищим. Якби неандертальці вміли співпрацювати, сьогодні вони, а не сапієнси, панували б на землі. Але цього не сталося, і все, що від них залишилося, — кілька молекул у нашій ДНК.

Це справедливо для всіх приматів, хоча у шимпанзе проактивна агресія часто трапляється і всередині однієї групи. У цьому випадку самець або самка чи коаліція самців можуть раптово атакувати і вбити дитинча або іншого самця, якщо самок мало, а самців надто багато. Те саме спостерігається і у левів, які вбивають дитинчат від іншого батька, щоб у левиці раніше настала тічка, і можна було б з нею спаритися. Вбивство дитинчат і слабких особин може траплятися і через обмеженість ресурсів харчування. Ренгем вважає, що наші предки також поводилися подібним чином, якщо такі вбивства загалом приносили користь групі.

Однак набагато частіше тварини атакують інші групи. Це може бути конкуренція за обмежені джерела їжі, за території, через страх, що без попереджувальної проактивної агресії чужинці можуть напасти першими. Таку ж поведінку ми можемо бачити у сучасних людей під час воєн, коли одна країна нападає на іншу, вирішивши завдати упереджувального удару.

Деякі антропологи вважають мисливців-збирачів миролюбними людьми, які не схильні до насильства щодо інших. Але це справедливо тільки для певного типу мисливців-збирачів. Так, сучасні племена хадза і джу-хоансі живуть поряд зі скотарями, з якими іноді вступають у шлюби, і мирно співіснують вже сотні років. Причина в тому, що скотарі набагато сильніші, і в разі конфлікту перевага була б на їхньому боці. Мисливці-збирачі розуміють, що їхні шанси при нападі майже нульові, і миролюбність тут ні до чого.

Коли групи мисливців-збирачів живуть поряд одна з одною (в Австралії, Тасманії, на Андаманських островах, Вогняній Землі, на Західній Алясці та в районі Великих озер у Канаді), вони здебільшого не ворогують. Але час від часу трапляються набіги та таємні напади на сусідів: це коаліційна попереджувальна агресія. Мета нападу — убити якомога більше ворогів.

Іноді набіги на сусідні племена були грабіжницькими, з метою здобичі скальпів або захоплення рабів. Кінні скотарі, такі як монголи чи маври, вривалися в селянські поселення, щоб грабувати, гвалтувати та вбивати. Сучасні держави планують раптові бомбардування. Успішний напад — раптовий, із переважаючою силою, коли противники зазнають поразки та здаються в полон або гинуть. Це коаліційна попереджувальна агресія.

Ренгем вважає, що коаліційна проактивна агресія у людей пройшла еволюційний шлях. Спочатку вона була спрямована на членів інших груп, як це буває у вовків, шимпанзе та інших ссавців. У наших предків, коли вони достатньо розвинули мову та співпрацю, вона проявлялася і всередині групи, руками правлячої коаліції, що вбивала надто агресивних чи інших вигнанців. Але в першу чергу проактивна агресія була спрямована на зовнішнього ворога.

Попереджувальна агресія у людей може призвести до різних форм деспотизму, коли переможена сторона має демонструвати покору, а влада переможної коаліції стає абсолютною. Тварини вміють підкорятися, але не вміють віддавати накази — це прерогатива людей. Підлеглий має або підкоритися, або зазнати наслідків у вигляді остракізму, побиття чи вбивства. Європейські монархи Середньовіччя, китайські імператори, фашистські режими сучасності чи мафіозі могли наказати стратити будь-кого — не за серйозний проступок, а просто за недостатню повагу або неправильно виконаний наказ. У демократичних державах також використовується попереджувальна агресія поліції та інших регулювальних органів, щоб уникнути майбутніх злочинів і покарати за вже скоєні.

Ренгем вважає, що коаліційна попереджувальна агресія на нашому еволюційному шляху принесла нам і величезну здатність до добра, і величезну шкоду. Вигнання та вбивство найбільш агресивних самців за допомогою коаліції призвело до одомашнення людини. Водночас за допомогою коаліційної попереджувальної агресії здійснюються страти, ритуальні жертвопринесення, тортури, політичні чистки та бандитські війни. Коаліції віддають накази, розпоряджаються життями й утримують охоронців, що захищають їхню владу. Тиранія кузенів у сучасному світі еволюціонувала в правлячі групи, що складаються з диктаторів і їхнього оточення.

Книга оригінальна і переконлива, хоча деякі ідеї спочатку здаються неочевидними. Ренгем припускає, що парадоксальним чином до нашого одомашнення призвело сплановане вбивство найбільш агресивних самців, здійснене коаліцією прихильників. Але він не вважає, що потрібно й сьогодні практикувати смертні кари для покращення моралі в суспільстві. Є альтернативні форми покарання, такі як тюремне ув’язнення чи громадські роботи, а страти мають залишитися в минулому.
Суспільству, вважає автор, необхідно вдосконалювати заходи захисту від коаліційного попереджувального насильства. Сьогодні війни трапляються рідше, але у світі з ядерною зброєю тиранія кузенів може відіграти особливо руйнівну роль. Для мирного співіснування люди мають не лише прагнути до співпраці й розвивати її — це вже закладено в нашій природі. Набагато важливіше знижувати нашу здатність до організованого насильства.

Переклад українською Вікторії Ширшової, читає Вадим Гасанов