Розмова з покійницею. Відверте інтерв'ю Олега

Моя дружина пішла з життя багато років тому, але її останні слова досі звучали у моїй голові як прокляття: "обіцяй мені, що не будеш один". Я пообіцяв. Тоді це здавалося простим. Але життя йшло, а я так і не зміг виконати обіцянку. Стосунки у мене не складалися, а почуття самотності ставало дедалі сильнішим. 

Мої знайомства з жінками не були тривалими. Щоразу, коли щось йшло не так, я собі нагадував про обіцянку дружині. Це мій хрест, який я несу вже 5 років. Я намагався бути не один, але чим більше старався, тим більш самотньо почував себе.

І ось я сиджу перед екраном, готуючись вперше відкрити душу незнайомцю.

- Чому ви вирішили звернутися до мене? - Запитав психотерапевт.

Я вагався, але потім розказав усе, як є.

- Ваша обіцянка - це знак вашої любові та поваги, - сказав він. - Але чи не думаєте ви, що справжнє виконання цієї обіцянки полягає не в буквальному уникненні самотності, а в тому, щоб жити повноцінним життям, яке вона для вас хотіла б?

Ці слова змусили мене замислитись. Всі ці роки я тримався за цю обіцянку як за рятівне коло, але вона тягла мене на дно. Цей момент став поворотним пунктом у моєму житті. Я почав переосмислювати свої цінності, шукати джерела щастя в собі, а не в присутності якоїсь умовної жінки поряд.

Намагаючись уникнути самотності, я тільки посилював її. Я починав це розуміти з кожним сеансом терапії. І з кожною сесією мені ставало легше.

Я почав помічати, як багато часу проводив, намагаючись сподобатися іншим, щоб не залишатися одному. Але це не робило мене щасливим.

Незважаючи на те, що мені ставало краще, десь у глибині душі, почуття провини все ж не залишало мене. Мені здавалося, що я таки винен перед дружиною за те, що не виконав обіцянки. Наче я обдурив її. А я ніколи їй не обманював!

На одній із зустрічей з терапевтом я поділився своїми почуттями. І те, що він запропонував, спершу мене шокувало.

- Може вам варто поспілкуватися із покійною дружиною та прояснити все? – сказав психолог.

- Ви зараз з мене знущаєтеся? - ледве стримуючи сльози, відповів я.

Психолог запропонував мені написати листа покійній дружині. Це було дуже складно, але, знаєте, я написав. Розповів про те, як мені важко без неї. Про свої страхи та почуття провини за невиконану обіцянку. У якийсь момент такого фантазійного “спілкування” вона почала мені відповідати. У моїй голові виник образ дружини, і вона сказала, що хоче, щоб я просто був щасливий. От і все. І якщо я щасливий один, її це цілком влаштує.

Ця думка звільнила мене від важкої ноші, яку я тягнув усі ці роки.

Згодом я зрозумів, що бути "не одному" не означає завжди мати когось поряд. Це означає почуватися добре із самим собою, жити в гармонії. Я почав відкриватися світу, заводити нові знайомства, але тепер я робив це не зі страху залишитися одному, а тому, що був готовий ділитися щастям свого життя з іншими.

Зараз, навіть коли я один, я не почуваюся самотнім. Я навчився знаходити радості у дрібницях, приділяти час своєму хобі, просто насолоджуватися життям у моменті.

Я намагаюся жити повним життям, і це найкращий спосіб виконати свою обіцянку.

Психотерапія допомогла мені відкрити нову сторінку у житті. Я все ще пам'ятаю обіцянку, яку дав дружині, але тепер я бачу її у новому світлі. Це не навантаження, а нагадування про те, що моє життя – це подарунок, який варто цінувати та прожити повноцінно, з усіма радощами та смутками. Я навчився бачити у самоті не прокляття, а можливість для зростання та саморозвитку.

Владислав Хасанов