Даша Малахова: “Робота з психоаналітиком - це про інтелектуальну зрілість”

Де “живе серце” Даші Малахової? Скільки років актриса працює із психоаналітиком і чому так відкрито про це говорить? Чому називає себе “амбасадором дітей та підлітків”? Наскільки наше суспільство готове приймати психологічну допомогу? Відповіді на ці питання – у нашому новому інтерв'ю. 

Життя! Я це все роблю, ви все правильно помічаєте. Я живу, працюю, гуляю з собаками, обіймаю дітей, граю в театрі, трошки пописую. 

Я пишу роман. Але він зараз дуже важко йде. Роман пов'язаний з війною і я застрягла. Нікуди поки що війна не рухається - і не рухається мій роман. Бо коли ти починаєш залежати від обставин, які пов'язані з історичними, сучасними подіями, то це дуже погана штука. Ти залежиш від чужих рішень. А написати щось, а потім наївно і глупо виглядати дуже не хочеться. Бо хочеться, щоби жінка-письменниця була розумною. 

В театрі я зараз працюю менше. В мене зараз три вистави і я хочу зробити невелику перерву. Щоб хоча б у цей рік мати мінімально прем'єр. 

В мене цей рік складний: два роки, як тата немає. І я відчуваю, що мені треба трошки сповільнитися з театром. Я ще з ним не з'ясувала стосунки. 

Із складного: тренди і освітній маркетинг, бо він будується на обіцянках. Всі дуже красиво говорять і розказують класні речі. Залишається тільки це все зробити. Тому ми намагаємося концентруватися саме на робінні, а не говорінні. 

Школа це - помірний проект. 

Помірний в сенсі того, що це не “бізнес-бізнес”, а скоріше - ціннісний проект, який має балансувати. Він має бути бізнесом, бо інакше ми просто не виживемо, але головна мета - вийти на те, щоб 50% дітей отримували стипендії. 

Це була моя мрія - проект де будуть навчатися дуже різні діти. Приватна освіта і платні проекти завжди дають один сегмент. І він не збагачує дитячу спільноту, а тільки обкрадає. У нас є певна інклюзія, діти військових, діти учасників бойових дій, тимчасово переміщені діти. Чим більша “райдуга” дітей, тим більш повноцінна дитяча спільнота. Я до неї дуже прагну. 

У нас класні викладачі. Не завжди дітям із закладів приватної освіти хочуть викладати круті викладачі. Вони часто приходять із інших шкіл, вони обтяжені баченням іншої приватної освіти. Як сервісу, наприклад. Ми цього не даємо принципово. Ми вважаємо, що експертиза в тому, що ми нагадуємо батькам, про те, що своїми дітьми треба займатися, а не заплатити і віддати  своїх дітей нам. 

Нам не хочеться бути пострадянським проектом. Хочеться бути закладом з європейським рівнем, де такі речі, як освіта є експертними. 

Климівка прекрасна. Я взагалі не дуже розумію, коли люди говорять “проект”. Знаєте, оці всі “команда”, “проект”, це все вигадані поняття. Це як сказати: “ваші батьки - це ж ваш проект”, “ваша дача - це ваш проект”. Це не проекти - це життя. 

І кухня теж - проект. Я намагаюся відходити від таких слів. В мене немає потреби корчити “бізнесменшу”. Ці часи для мене пройшли. Хоча, були часи, коли я “Картату потату” називала проектом.

Климівка - це частина сім'ї, частина нашого життя. Буває, що ми приїжджаємо в Київ з чоловіком, але тут наша база. 

Тут дуже багато тварин: одинадцять собак, а кавказця та алабаїв ти не посадиш у багажник, як кавалерів (у Даші три собаки породи кавалер Кінг Чарльз). І кіз, і овець. І рибу всю на вихідні не виловиш. Тому ми тут живемо. У нас тут є невеликий готель, де ми відновлюємо військових, дітей, приймаємо тимчасово переміщених, просто здаємо в аренду. 

Мені в собі краще за все. Мені все одно. Мене питали: ваші діти роблять вас щасливою? І я думала: “не дай Боже хтось ззовні буде робити мене щасливою, а не я сама себе всередині”. Я така, що мене можна відправити в Норвегію в село і я дам собі раду. 

Тут, в Климівці, в Києві, в театрі на Подолі - мені всюди добре. 

Я часто чую питання: “а чого саме ти хочеш?” І я починаю думати, а чого я хочу? І чи маю я чогось хотіти? І чи маю я це усвідомлювати та озвучувати? Мені все ок. 

Люди взагалі дуже серйозно ставляться до себе. Я помітила, що хтось із моїх знайомих віддав свої цитати дизайнеру, щоб зробили як роблять із Ошо. Я подумала, бляха, це ж треба так серйозно себе сприймати, щоб власні цитати в рамочки оформити. 

Я мабуть не та людина. Я дуже іронічно ставлюся до людських бажань і до своїх у тому числі. Бо я вважаю, що якщо ти вмієш сміятися над іншими, треба вміти сміятися і над собою. Тому дуже хочеться легкості, але серце - воно в мене в грудях і я його нікому його не віддам (сміється). 

Я з нею вже багато років. Певно, більше десяти. 

Я вам по секрету скажу: я все роблю не тоді, коли всі. Я не дуже трендова. 

Знаєте, є такий угорський анекдот: прийшов угорець в українське кафе і каже: “зробіть мені, будь ласка, фреч”. А бармен на нього дивиться і каже: “а що таке фреч?” Він каже: “ це коли половина вина, а половина води”. Той на нього дивиться і каже: “все життя так роблю, а не знав, що воно так називається”. Так і я. Я все життя так роблю, просто не знала, що воно так називається. 

Якщо серйозно, то я дуже рано почала бути дорослою, просто в силу життєвих обставин. Батьки багато їздили на гастролі і я була сама по собі. 

Я рано почала готувати, ремонти робити. Моє життя стрімко переросло в доросле. І від того, я думаю, що я дуже швидко прожила життя. І я дуже рано почала дорослішати, і навіть старіти. 

І от в той час коли екзистенційні питання постають, ти починаєш робити все свідомо. Ти можеш роками ходити до психолога, навіть не маючи запиту, бо це - в моді. Просто приходити і щось йому розповідати. Але справжня, мені здається, робота з психоаналітиком полягає в інтенсивній інтелектуальній роботі. Тобто ти маєш бути готовим. Це як тренування: ти можеш це робити через силу, або тобі можуть показувати вправи, але якщо ти дійсно до цього готовий, ти офігенно це робиш і отримуєш офігенний результат.

Мені здається, що психіка влаштована, так само, як і тіло. Нею потрібно займатися, тренуватися, треба створювати умови, в яких ти можеш розвиватися. 

Робота з психоаналітиком - це про інтелектуальну зрілість. 

Я вам скажу, що я створена своїм психоаналітиком. Я не переоцінюю, звісно, я сама трудяга. Я цю годину дуже інтенсивно відпрацьовую. Але я зараз абсолютно інша людина, ніж була десять років тому. А прийшла я з простим запитом: мене недооцінювали, не любили і мені треба було з цим розібратися. 

Я думаю, що ми взагалі дуже “фасадна” нація. За рахунок того, що ми молода нація, ми імітуємо дуже багато. Ми як діти, які вдягають батьківські туфлі, намазують губи, але все одно вси**ються. Ми ще в памперсі, але вже намагаємося корчити з себе дорослих. Ні, я думаю, що запиту немає. Насправді, тут не питання в тому щоб піти до професіонала. Тут питання в тому, щоб усвідомити, що професіонал справді потрібен. А ми це проскакуємо, як проскакуємо багато інших важливих речей. Тобто, ми імітуємо. Але це коло повернеться і ми будемо мусти робити це знову і знову, поки не навчимося робити повноцінно. 

Я не хочу показати, яка я розумна. Я справді вважаю що більшість речей ми не проживаємо. Це як імітувати оргазм. Можно декадами робити, а можна все життя, бо входить у звичку. 

А іноді люди імітують проблеми, яких не існує. Це як з “синдромом свідка”: зараз ПТСР у мене, тому що у колеги на роботі є сусідка і хтось там в Бучі. Я вважаю, що це від небажання розібратися в собі. 

Окрім того, знецінення є нашою національною забавою. А на фоні горя це знецінення набуває просто скажених масштабів. Це політично не коректно сказати: “слухай, ти маєш тримати себе в руках. Ти не можеш ображати свою подругу у якої чоловік не на фронті, тому що твій на фронті”. І мені це говорить, про те, що ми не зрілі Тому що це дуже дитяча поведінка. 

І тому відповідаючи на питання: я думаю що психологів буде багато, але чи буде запит справжній? Не імітований? 

Для мене це схоже на Америку 50-х і Італію. В Америці був штучно створений побут задля підвищення економіки: купувати, готувати та робити жінку кухонним комбайном. Американки цього не проживали, а імітували, тому що їм нав’язали таку поведінку і таку точку зору. А італійки завжди такими були. Вони дійсно кайфують від такого життя.    

Так, звісно. 

Я шукала молоду людину без болей, без багів і без іншого досвіду, щоб її не перевчати. Мій тато завжди говорив, що йому краще актор, який взагалі не ходив у Карпенка-Карого, щоб його не перевчати. 

Я шукала людину яка дійсно любить дітей. Я великий захисник підлітків. Не зважаючи на те, що я строга до власних дітей, дитинство і підлітковий вік для мене недоторкані. І я буду захищати і розривати зубами кожного, хто посягне на ці речі. Тому що я їх недобула в дитинстві і я знаю, наскільки це важливо. І я цю біль пронесла через все своє життя. Мені зараз 46 років, а я продовжую відігравати своє дитинство - табори, “Картата потата”, школа, дитячі проекти. 

Я шукала людину, свого partner in crime, який так само як і я, не буде розповідати секрети дітей. Дуже важливо, щоб дорослий був амбасадором дитинства і підліткового віку. Людина має бути фанатом. І я її дуже просто знайшла. Молодого, щойно випущенного психолога. Я її знайшла і забрала. Зараз вона душа школи.    

Насправді, в мене не буває важких ситуацій. 

Важка ситуація - це смерть когось із близьких. Я вважаю, що треба просто все переживати. Треба у цьому бути. Як я кажу, не все потребує змінення. Не все потребує нашої точки зору. А часто емоція видається за точку зору. От, наприклад, “мені подобається” або “мені не подобається” - це не точка зору, це почуття яке в тебе щось викликає. Точка зору має бути більше інтелектуальною. І так само зі складними чи критичними ситуаціями. Вони не завжди потребують нашої емоції. Якщо у нас є сили, ми можемо рефлексувати, думати, аналізувати, проживати, пережовувати, бути в цьому. 

Буває мені здається, що ніхто мене в світі не розуміє. Тоді я гучніше включаю Ніно Катамадзе. Уявляю як я одна у світі, у французькому фільмі. Я ридаю, в мене тече туш. Все. Я наридалася. У цьому “фільмі” я вже “знялася”, і можно йти далі. 

Я намагаюся з цього негативу вичавити по-максимуму. Потім в мене вистачає самоіронії посміятися над цим. Але я бачу тільки такий шлях: баланс між самодисципліною і самоіронією. 

Я стоїк. І мені важко сприймати світ без стоїцизму. І я вірю, що все що з нами відбувається емоційно, ми цілком здатні контролювати. 

Фото: Катя Рибка