Пішов разом із вогнем. Помер великий режисер-сюрреаліст Девід Лінч

У Лос-Анджелесі на 79-му році життя помер Девід Лінч – художник, сценарист, музикант і один із головних американських режисерів другої половини ХХ століття, якого називали генієм ще за життя. Лінч був архетиповим Автором, згідно з авторською теорією кіно, з миттєво впізнаваним візуальним стилем, романтичним образом, ідеями та символами. Як режисер, він безпосередньо працював із підсвідомим, тому його фільми так полюбляють інтерпретувати послідовники Карла-Густава Юнга та Жака Лакана. Для нас не менш важливо, що Лінч багато років був пов’язаний з Україною, неодноразово відвідував нашу країну до війни та підтримував Україну після повномасштабного вторгнення.

Тож, ху із містер Лінч?

Режисер дуже символічно пішов під час небувалих пожеж, яких Лос-Анджелес не знав понад сто років.

Образ вогню був одним із ключових у його фільмах (одна з картин Лінча так і називалася: «Вогонь, іди зі мною»). Завзятий курець, останні пів року життя він страждав на емфізему легень, але, як завжди, здавався бадьорим і сповненим оптимізму.

Лінч тричі номінувався на «Оскар» (зокрема за «Людину-слона» одразу у восьми номінаціях), але отримав статуетку за сукупність заслуг у 2019 році. Він також був нагороджений «Золотою пальмовою гілкою» в Каннах за фільм «Дикі серцем» (1990), який ознаменував початок міжнародної моди на «американських незалежних»: разом із Лінчем це були Квентін Тарантіно, брати Коени, Джим Джармуш. Його серіал «Твін Пікс» свого часу здійснив революцію на телебаченні не лише у США. У 1993 році на пострадянському телебаченні обидва сезони транслювалися в прайм-тайм і збирали величезну аудиторію, чого більше ніколи не повторилося. (Показово, що культова «Гра престолів» у свій час провалилася на одному з українських телеканалів.)

Слово «лінчівський» навіть увійшло до словників як позначення сюрреалістичного твору, наповненого провокативними образами, що об’єднують ерос і танатос, гротескне насильство й населені жіночими персонажами у стилі золотої епохи Голлівуду впереміш із фриками всіх мастей. Він був генієм поганого смаку, який зумів перетворити символи американського маскульту на високе мистецтво, довівши американський кіч до межі абсурду — за це його й визнали культурним героєм у Каннах. У художньому світі Лінча затишне міщанство смачної кави та вишневих пирогів без жодних протиріч співіснує з демонами в людській подобі та садомазохістським сексом.

Лінча часто описували як соціального критика, що розкриває нариви злочинності й пороку за благополучним фасадом «одноетажної Америки» (назва містечка Твін-Пікс на кордоні з Канадою, де душі добропорядних обивателів пожирає давнє зло, теж стала загальною).

Це так само однобічно, як сприймати Лінча містиком, хоча містики у його фільмах вистачає. Причому це не вульгарна кіномістика фільмів категорії В: слідом за Романом Поланським, законодавцем моди на голлівудську демонологію, Лінч знав, що найстрашніше зло ховається всередині звичайної людини. Відповідно, всі потойбічні образи у Лінча — авторські, а не запозичені: згадаймо Чорний вігвам із його червоними шторами, що виникає у нічному лісі за поруччям з сикомор.

Не дивно, що в Європі Лінча як художника цінували більше, ніж на батьківщині. За межами Голлівуду він знімав у Великій Британії, Франції та Польщі.

Насправді Лінча як художника відрізняли дві важливі риси. По-перше, на відміну від більшості інших уславлених американських режисерів, які з дитинства були одержимі кіно (або телебаченням, як творці формату блокбастерів Стівен Спілберг і Джордж Лукас, що дещо пояснює нинішній стан масового кіно), він став режисером випадково. Будучи багатообіцяльним молодим художником, одного разу він прийшов до ідеї рухомої живописної картини, що привело Лінча до анімації.

А до свого першого великого фільму «Голова-гумка» (1977), який Лінч знімав протягом п’яти років, режисер прийшов не через сценарій, як його колеги, а через декорацію. Отримавши майстерню від художнього коледжу, він перебудував її на свій смак (за першою професією Лінч був теслярем і із задоволенням будував сараї до похилого віку). Від унікального художнього простору, насиченого фактурою постіндустріального занепаду, він перейшов до героя, свого альтер его з обличчям початківця-актора Джека Ненса, який став одним із двох «акторів-талісманів» Лінча.

Набагато сильніше, ніж драматургічні колізії чи образи героїв фільму, який знімався майже в повній темряві, його творця хвилювали проби плівки. А в основу сюжету лягла історія власного невдалого шлюбу та батьківства Лінча. У майбутньому він часто виходитиме з місця дії, чи то безликі маленькі міста, чи символ Голлівуду — звивиста вулиця Малголланд-драйв.

Друге важливе відмінювання Лінча як режисера — його робота безпосередньо з підсвідомістю, як глядача, так і власною. Згадаймо методи роботи інших режисерів-сюрреалістів. Якщо Луїс Бунюель, працюючи над сценарієм, послідовно відкидав усі логічні зв’язки історії та раціональні мотиви персонажів, а Федеріко Фелліні (який записував свої сни за рекомендацією психоаналітика) створював фільми зі своїх сновидінь, фантазій і фобій, то Лінч витягував історії та персонажів із підсвідомості. Заради цього він двічі на день займався трансцендентальною медитацією.

Звісно, це звучить як анекдот або реклама Лінчем громадського фонду David Lynch Foundation, який поширює практику медитації по всьому світу (включно з Україною). Але, як це не дивно, це правда — або, принаймні, значна її частина.

З одного боку, в образах Лінча, чий кінематограф відносять до постмодерністської традиції, чимало запозичень з інших творів — починаючи з фільмів Акіри Куросави та закінчуючи його улюбленим «Чарівником країни Оз» Френка Баума, якого Лінч цитує чи не в усіх своїх фільмах — що типово для «американських незалежних». З іншого боку, він із лякаючою достовірністю відтворює як дисоціативний розлад особистості, так і приклади абсолютної психічної норми, як у «Простій історії».

У візуальних образах Лінч часто використовує доволі наочні метафори занурення в підсвідоме. А його персонажі, за рідкісними винятками, як у «Простій історії» або «Твін Пікс», — це не традиційні для кінодраматургії характери, що розвиваються, а радше функції, необхідні для створення лінчівських «психофуг».

Не дивно, що фільми Лінча так часто й із задоволенням піддають аналізу. Відомий філософ Славой Жижек зробив собі ім’я серед масового читача не в останню чергу завдяки не менш відомій книзі «Мистецтво смішного піднесеного», у якій він проаналізував фільм «Загублене шосе». Аналізувати фільми Лінча, справді, легко й цікаво.

Сам Лінч із задоволенням розповідав історію про себе, яка, здавалось би, ставить жирну крапку під будь-якими психоаналітичними трактуваннями його творчості:

«Якось я пішов до психотерапевта. У моєму житті відбувалися події, які з певного часу почали повторюватися регулярно, і я вирішив: “Все, мені потрібна психотерапія”. Увійшовши до кабінету, я запитав у лікаря: “Як ви вважаєте, чи може цей процес зашкодити моїй творчості?” “Що ж, Девіде, — відповів він, — буду з тобою чесним. Може”. Я потиснув йому руку й вийшов”.

І Лінч, безумовно, мав рацію. Адже, попри прозорі психоаналітичні інтерпретації лінчівських фільмів, у них усе одно присутня певна недистильована субстанція, виткана з взаємодії яви та снів, яка, власне, і складає алхімічну сутність мистецтва кіно.

І, звісно ж, це унікальна візуальна культура художника, народженого з «камерою в оці», тобто того, хто з самого початку мислить кінематографічними образами. Девід Лінч пішов разом із вогнем, який одного разу покликав за собою, але залишив нам десять великих фільмів, чия цінність із роками лише зростатиме.