Серіал «Кафка» – байопік письменника, який створив велику прозу зі своїх неврозів та фобій

Практично одночасно стартували дві прем'єри байопіків великих письменників, які перетворили свої неврози та депресивні стани на велику літературу. На малі екрани вийшов австрійський міні-серіал «Кафка», а в український прокат – фільм «Генії» («Спочатку танцюй»), що розповідає історію нобелівського лауреата Семюеля Бекета. Поговоримо про ці новинки детальніше.

У червні виповнилося століття з дня смерті Франца Кафки, одного зі стовпів модерністської літератури, який справив величезний вплив на культуру та філософію ХХ століття. Його біографія вже переносилася на великий екран у сумнозвісному фільмі плодовитого, але дуже нерівного американського режисера Стівена Содерберга. Образ письменника втілив британець Джеремі Айронс, відомий ролями романтичних героїв, а сам фільм виявився незграбним наслідуванням легендарної антиутопії «Бразилія» Террі Гілліама.

З екранізаціями творів Кафки справа йде не краще, хоча до його текстів зверталися такі безсумнівні майстри, як Орсон Веллс, Міхаель Ханеке, Олексій Балабанов та українець Сергій Маслобойщиков. Проблема кіноадаптацій лежить у самих творах Кафки, які займають особливе місце в літературі.

Попри всі зовнішні ознаки прози – сюжет, часто фантастичний, з несподіваною розв'язкою, з персонажами, чиї характери на протязі твору перебувають у розвитку, власною філософією та особливим, легко впізнаваним стилем (здається, ми перерахували всі складові гарного літературного тексту), проза Кафки абсолютно унікальна. Як, власне, проза двох інших головних письменників-модерністів, Джеймса Джойса та Марселя Пруста – і точно так само проблемних у перекладі мовою кіно, попри численні екранізації, в тому числі великими майстрами. Спробуємо розібратися, чому.

Художній світ Кафки – сюрреалістичний простір, драматургічно близький опису кошмарного сну, наповнений абсурдними і часто жорстокими подіями. Героям доводиться долати незрозумілі, фантастичні перешкоди, а їх антагоністами, зазвичай, виступають представники влади (тут письменник часто використовує фігуру батька).

Загальноприйнято, що така художня оптика склалася під впливом роботи Кафки юристом у великій страховій компанії, завдяки якій він щодня стикався з бюрократичною машиною Австро-Угорської імперії, куди входила і Чехія до 1918 року. Звичайно, абсурдною, як і будь-яка бюрократія імперії на межі розпаду, так що ми можемо говорити про сатиричний початок творчості Кафки.

Цікаво, що наше сприйняття його текстів як похмурих притч про владу та пригнічення, не зовсім збігається з реакцією друзів письменника, так званого «Празького гуртка» літераторів, які, згідно зі спогадами, від душі сміялися під час читань. Не менш цікаво, що сам Кафка характеризується як людина, досить дотепна у повсякденному житті.

Інший потужний вплив – це деструктивні стосунки в сім'ї письменника, пов'язані з фігурою батька, деспотичного комерсанта Германа Кафки. (Через що Кафка, начебто, так і не зміг створити власну сім'ю.) Не будемо забувати про численні неврози, багаторічне безсоння, дику підозрілість, з якими письменник боровся не лише заняттями спортом та особливою дієтою, але також літературною працею по ночах. Власне, літературу він вважав головним заняттям свого життя, тяжко переносячи високооплачувану роботу юристом.

Таку прозу міг би екранізувати Террі Гілліам – їдкий сатирик, що має дуже своєрідний візуальний стиль, або великий співвітчизник Кафки Ян Шванкмайєр, який поєднує ігрове кіно та лялькову анімацію. Але проблема в тому, що інструментом створення цієї атмосфери в текстах Кафки є його унікальний стиль – талановитий юрист, справжній канцелярський працівник, він пише на в'язкому канцеляриті офіційної документації. А такий стиль неможливо передати візуально.

До речі, мовний експеримент зі стилізацією під офіційний документ дивним чином зближує таких двох принципово несхожих авторів, як Франц Кафка та американець Говард Філіпс Лавкрафт – ще один культовий письменник з посмертною славою та маніакальний укладач листів, натхненний своїми неврозами та фобіями. Але на відміну від Кафки, якому вдалося переплавити юридичний канцелярит на власний унікальний стиль, що на століття пережив свій час, мова наукових звітів Вікторіанської епохи, якою писав свої розповіді Лавкрафт, ще за життя автора здавалася дивним анахронізмом.

Австрійський міні-серіал Давида Шалько «Кафка» можна назвати зразковим байопіком. На відміну від фільму Содерберга, серіал досить вдало поєднує докладну біографію автора з фантазіями на теми його творів. Незважаючи на те, що таке рішення рідко виявляється вдалим (згадаємо також фільм Віма Вендерса «Хеммет», де легендарний автор «чорних романів» виявляється персонажем власних книг, або байопік П'єра Паоло Пазоліні, у якому режисер Абель Феррара намагався дозняти за Пазоліні незакінчений ним фільм), художній світ Кафки невіддільний від його особистості.

Зразковим байопіком «Кафку» робить дуже ретельна, докладна робота над сценарієм Даніеля Кельмана, самого по собі помітного австрійського письменника. Сценарій заснований на тритомній біографії авторства Райнера Стаха, який вивчив усі доступні документи, включаючи щоденникові записи найближчого друга, видавця та душеприказника Кафки Макса Брода.

Таким чином, через спілкування з ключовими людьми в житті Кафки – батьком, Максом Бродом, а також коханими Феліцією Бауер, Міленою Есенською та Дорою Діамант, складається достовірна картина життя письменника. Яка не лише руйнує створений у поп-культурі образ Кафки як хворобливого і похмурого мізантропа, а й доступно пояснює, в чому його велич як письменника. А щоб розставити всі точки над «i», творці серіалу зняли додатковий епізод – суто документальний.

Цієї документальної ретельності якраз не вистачає у фільмі «Генії» («Спочатку танцюй») режисера Джеймса Марша, який раніше зняв два помітні байопіки, в тому числі «Всесвіт Стівена Хокінга». При всіх інших чеснотах стрічки, побудованої як сеанс психоаналізу Семюеля Бекета із самим собою, події з життя знаменитого письменника та драматурга (він так само, як і Кафка, переживав у літературній творчості неврози та багаторічну депресію) зім'яті і повні анахронізмів.

Але головне, якщо глядач не знайомий із творчістю та біографією Бекета, йому непросто зрозуміти, за що той отримав Нобелівську премію з літератури і в чому полягає його новаторство як письменника та драматурга. А от серед безсумнівних переваг – чудові акторські роботи: Бекета грає чудовий ірландський актор Гебріел Бірн, чиє ім'я саме собою є знаком якості як самої ролі, так і фільму. (Згадаємо «Мерця» Джима Джармуша, «Підозрілі обличчя» Брайна Сінгера, «Перехрестя Міллера» братів Коен тощо.)

Образ його старшого товариша та наставника Джеймса Джойса втілив інший уродженець Дубліна Ейдан Гіллен, найбільш відомий роллю Петіра Бейліша у серіалі «Гра престолів». Слід визнати, що актор надав своєму персонажу, відомому крайньою сором'язливістю та масою фобій, не властивий йому блиск. Проте, за одним лише малюнком ролі, велич Джеймса Джойса легко зрозуміло навіть тим, хто нічого про нього не чув. Але такий глядач навряд чи купить квиток на «Геніїв».