Невроз та несвідомі установки: коли інсайту недостатньо

Сьогодні світ настільки поляризований і дестабілізований, що стан неврозу стає для нас звичним. І, здається, ми вже не знаємо, як це — жити без неврозу, зі здоровою психікою. Прояви астенії, нав'язливостей різних видів, істеричності або депресії, а також тимчасове зниження розумової та фізичної працездатності на тлі зовнішніх і внутрішніх, психологічних травм, стресу або тривалого перенапруження емоційної та інтелектуальної сфер психіки давно стали частиною сучасного життя.

Чим більше ми намагаємося контролювати різні аспекти життя, тим більше проявляється невроз. І це відбувається не за один день. 

Часто невроз “запускається” ще у дитячому віці, коли психіка дитини, в процесі піклування про слабких батьків, перетворює себе на “симптом сім'ї”.

Я знаю приклад, коли одна п'ятирічна дівчинка, щоб заслужити любов мами, сама мила сходи у під'їзді. А мама на своїх сеансах говорила: "Чому все, що я вважала поганим, проявилося в цій дитині – завжди брудна, неохайна, розтріпана, кудись знову влізла, знову десь щось болить, та ще й заїкається — і нею потрібно постійно займатися. Чому не можна спокійно радіти материнству?". А в її доньки проявився сильний логоневроз, і це стало приводом для звернення до дитячого психолога. 

Здогадуєтеся, чому?

Чому так відбувається? Еволюцією закладено, що виживання дитини залежить від витривалості батьків. Якщо батько або матір загине, то дитина не виживе, а це вже загроза для виживанню виду. Тож і працюють несвідомі процеси у маленької дитини для збереження батьків як об'єкта любові та запоруки виживання.

В екзистенційній психології існує поняття ранніх доленосних рішень, які свідомо (а частіше - несвідомо) приймає дитина. І ці рішення відображають те, яким способом вона звикла виживати. Батьківські установки накладають обмеження і заборони: "не смійся, а то плакатимеш", "не з нашим щастям", "зіберися, ганчірка!". Але в досвіді аналітичної психотерапії багато разів доводили, що одне лише усвідомлення цих руйнівних установок нічого не змінює.

Дитина функціонує саме завдяки емоціям. Емоції є важливим способом прояву себе у світі. І їх прояв або підхоплюється значущими дорослими, або ігнорується, або відкидається. Часто емоції не досягають у дорослої людини порога усвідомлення, адже потрібен час щоб щось пережити, а потім усвідомити, як ти до цього ставишся. Потім зробити висновки і почати діяти або ж не почати… Але сучасний темп життя не залишає часу для рефлексії. І часто рефлексія, як явище у сучасному суспільстві, викликає лише негативне ставлення. "Не заморочуйся!", - скажуть тобі друзі.

Розглянемо "небажані" переживання з позиції дорослої людини або її оточення:

• ігноруються,
• пригнічуються,
• витісняються.

Так працюють у нашій психіці механізми психологічного захисту. Неврози, як гриби після дощу, виникають у відповідь на ігнорування емоцій і переживань. А емоції і переживання, у свою чергу, як потік води, все одно знайдуть вихід, якщо не прямим і природним способом, то через афективні зриви, хвороби тіла і нав'язливі стани.

Неможливість зустрічатися зі своїми переживаннями виникає вперше в контакті зі значущими дорослими. Плач дитини може викликати у мами гнів, безсилля, роздратування. В результаті вона повинна вибрати одну з реакцій: а) рятувати, б) гніватися, в) переживати почуття провини, г) сердитися і дратуватися, д) ігнорувати.

Ви і самі таке бачили: ще хвилину тому ніжна і турботлива мама стрімко перетворюється на фурію.

Зростаючи, дитина несвідомо вчиться тому, які емоції потрібно проявляти більше, а які приховувати, тому що прояв цих емоцій може бути небезпечним, адже його відкинуть, або за це покарають, чи проігнорують, а може навіть взагалі - перестануть любити.

Цілий ряд природних для психіки станів потрапляє в розряд «заборонених». Цілі сім'ї з покоління в покоління несуть у собі досвід того, що проявляти емоції не можна, а приховувати і витісняти власні переживання є нормою.

Забороняючи і пригнічуючи негативні, як нам здається, емоції, ми забороняємо собі весь спектр емоційного реагування. Вибірково це не працює! А емоції — це потужна сила, мотиваційний фактор будь-якого нашого вчинку, і це саме те, що пов'язує нас з іншими людьми і з внутрішнім світом.

Переживання дорослої людини залежать не стільки від реальних подій, скільки від думок (фантазій, уявлень, очікувань) щодо того, що відбувається, які виникли як переконання на різних етапах її життя. Саме наші ірраціональні переконання часто і запускають стан неврозу.

• Гнів часто пов'язаний із засудженням людей за те, що вони не роблять те, що повинні, або роблять, хоча і не повинні. Іноді претензії висуваються і до самого життя.
• Провина може народжуватися завищеними вимогами до себе (я повинен/повинна був/була...).
• Страх може бути пов'язаний з перебільшенням значущості очікуваної неприємності, із завищеними вимогами до себе.
• Депресія — це постійне відчуття власного нещастя. 
• Тривога часто пов'язана із невизначеністю.

Розкрити в аналітичній терапії першопричину пригнічення певного спектра емоцій — це лише половина шляху. Набагато важливіше перепрожити у захищеному просторі психотерапевтичних відносин ситуацію, коли аналітичний психолог стане екраном для проєкцій клієнта. Адже, якщо була травматизація, то вона в житті відтворюється весь час, як сон, який приходить знову і знову, а значить проявить себе і в кабінеті у психолога.

Саме це перепроживання і викликає біль. Але якщо дитина не була в змозі осмислити свої переживання, то доросла людина при професійній підтримці фахівця зможе допомогти своїй «внутрішній дитині» зустрітися з цим досвідом.

Головна ідея аналітичної психології — будь-якій зміні потрібно дати час "дозріти". А психіку клієнта важливо не звільнювати із кокона ілюзій і проєкцій передчасно, інакше душа, як і метелик, не зможе розправити свої крила. Для дозрівання потрібен час. Тому процес аналітичної психотерапії — це довгий, хоча і неймовірно захоплюючий шлях! І на ньому є ті, хто вижив, а є ті, хто народився заново.