Аборт, страх осуду і допомога психолога

Мене звати Аліна, мені 30 років. На перший погляд, моє життя здається цілком нормальним: робота, друзі, хобі. Я працюю у невеликій маркетинговій компанії. Вечори часто проводжу в компанії друзів або за улюбленими заняттями — читанням книг і малюванням. Але всередині мене живе біль, з яким я не можу впоратися вже кілька років.

Це почалося п'ять років тому, коли мені було 25. Я зустрічалася з хлопцем, Олегом, всього кілька місяців. Це був час пристрасті та романтики, час, коли мені здавалося, що ми створені одне для одного. Він був красивий, розумний і впевнений у собі. Я почувала себе на вершині світу, і ніщо не віщувало біди.

Одного разу я зрозуміла, що затримка на кілька тижнів — це не просто збій циклу. 

Я зробила тест і побачила дві смужки. Спочатку я не могла повірити своїм очам. Мене охопила паніка. Ми не планували дітей, та й як могли планувати, коли наші стосунки ще були такими непевними? 

Коли я розповіла Олегу, його обличчя миттєво змарніло. В ньому не було радості чи хвилювання — лише страх і розгубленість. Ми довго говорили того вечора. Олег казав, що не готовий до такої відповідальності, що в нас ще все життя попереду і що це не час для дітей. Він був наполегливий і переконливий, а я почувалася загнаною в куток.

Всередині мене боролися два почуття — любов до Олега і інстинкт,  який вимагав захистити нове життя всередині себе. Але страх втратити його був сильнішим. Я сказала собі, що це правильне рішення, що ми ще встигнемо завести дітей, коли будемо готові. Олег підтримував мене, запевнив, що все буде добре.

Процедура була швидкою, але болісною як фізично, так і емоційно. Я вийшла з клініки з почуттям порожнечі. Того дня я відчула полегшення, але це почуття швидко змінилося важкою провиною. Я поверталася додому, думаючи, що все буде як раніше, але це виявилося неможливим.

Я прокидалася в сльозах, перед очима стояли ті самі стіни клініки, обличчя лікарів, звук апаратів. Я почала замикатися в собі. Ніхто не знав, через що я проходжу. Моя сім'я та друзі нічого не знали, я нікому не розповідала. Я намагалася жити далі, наче нічого не сталося, але це було неможливо. 

Робота перестала приносити задоволення, друзі стали дратувати, хобі більше не захоплювали. Я постійно почувалася винною. На вулиці уникала дивитися на візочки та дітей. Здавалося, що всі навколо знають мій секрет і засуджують мене. Я не могла знайти спокою ні на хвилину.

Мій стан відображався на стосунках. Олег намагався підтримувати мене, але з часом, коли ейфорія закоханості зникла, між нами з'явилася тріщина. Виявилося, що я не могла пробачити ані його, ані себе. Через рік після аборту ми розійшлися. Це було болісно, але я знала, що ми не зможемо бути разом після того, що сталося.

Минуло кілька років, а біль не вщухав. Я почала уникати спілкування з подругами, особливо тими, у кого були діти. Я знаю, що маю знайти спосіб пробачити себе, але поки не розумію, як це зробити. 

Минуло кілька років. Увесь цей час я жила без стосунків і, відверто кажучи, уникала їх. Але одного разу, прогулюючись парком, я зустрілася з Сашею. Ми познайомилися випадково — я впустила книгу, а він підняв її і усміхнувся. Цей простий жест привів до розмови, яка тривала більше години. Відтоді ми стали бачитися частіше.

Ми почали зустрічатися, і я відчула, що, можливо, зможу залишити минуле позаду. Саша був терплячим і турботливим. Він часто запитував про моє минуле, але я уникала цих розмов.

— Я відчуваю, що ти щось приховуєш, — одного разу сказав він, коли ми сиділи в кафе.

Я завмерла, не знаючи, що відповісти. Мій страх перед осудом був надто великий.

— Я не готова говорити про це, — тихо відповіла я, опустивши очі.

— Добре, я не буду наполягати. Але знай, що я готовий вислухати тебе, — сказав він, стиснувши мою руку.

У той момент я зрозуміла, що більше не можу справлятися сама. Я записалася до психолога. 

— Я… я не можу пробачити себе за аборт, — сказала я, відчуваючи, як ком підступає до горла.

Ми почали працювати над моїми почуттями провини та сорому. З кожним сеансом я розкривалася все більше, відчуваючи, як стає легше на душі.

Минуло кілька місяців з початку терапії. Це був довгий шлях, але я почала помічати зміни. Я стала більш впевненою, мої стосунки з Сашею покращилися. Я почала відкриватися йому більше, ділитися своїми переживаннями, але розповісти про те, що зробила, все ще не могла. 

Півроку терапії минули швидко, але за цей час багато що змінилося. Я стала більш впевненою, спокійною, навчилася жити з думками про минуле, не дозволяючи їм руйнувати теперішнє. Мої стосунки з Сашею стали більш щирими та глибокими. 

Одного вечора, коли ми сиділи на балконі й дивилися на місто, я розповіла йому все. У той момент мене охопила паніка і страх осуду. Але замість цього він взяв мою руку і сказав:

— Аліна, я хочу провести з тобою все своє життя.

Я усміхнулася, відчуваючи, як тепла хвиля щастя огортає мене.

— Я теж хочу цього, — відповіла я, відчуваючи, що вперше за довгий час можу говорити про майбутнє без страху.

Минуло ще кілька місяців. Я все ще продовжувала працювати над собою, але тепер я знала, що можу впоратися з будь-якими труднощами. Я більше не боялася говорити про свої почуття і не приховувала свого минулого. 

Я знаю, що попереду у мене ще багато роботи над собою, але я готова до цього. Я вірю, що кожен з нас заслуговує на щастя і любов, і що найважливіше — це навчитися пробачати і любити себе.