Як не втратити себе у стосунках. Техніка зміни перспективи

— Це було класне побачення, так? — вона усміхається, поправляючи волосся.
Я киваю, машинально стискаючи кермо.

— Так, — відповідаю, але всередині вже щось стискається.

Ми сидимо в машині біля її будинку. Я завів двигун, але не поспішаю їхати. Вечір був справді хорошим: ресторан, легкі розмови, сміх. Усе було нормально. Але варто було назвати це «побаченням» — і все зламалося.

Я відчуваю, як моя симпатія помирає в агонії. Наче хтось натиснув кнопку в голові: тепер це стосунки. Тепер не можна просто сміятися і насолоджуватися моментом. Тепер є очікування.

— Тоді побачимось у п’ятницю?

Просте питання. Логічне. Очікуване.

Я хочу її побачити. Я не проти побачення. Але всередині вже накочується знайома хвиля тривоги. Я відчуваю, як зникає легкість. Як щось у мені напружується. Як мозок судомно шукає спосіб уникнути цього.

— У п’ятницю… — тягну я, і мій голос звучить так, ніби я сумніваюся.

Вона уважніше дивиться на мене.

— Щось не так?

Якби я був чесним, я б сказав: Мені страшно. Але я цього не кажу.

— Просто завантажений тиждень, — відмахуюсь я.

Вона мовчить. Чекає. Я відчуваю цю напругу, хоча зовні вона все така ж спокійна.

— Якщо передумаєш, напиши, — каже вона і відкриває двері.

Я киваю. Але вже знаю, що не напишу.

Я повертаюся додому, кидаю ключі на тумбочку, роззуваюся і перш за все дістаю телефон. Мені потрібно їй написати. Мені треба сказати, що все гаразд, що я просто втомився, що я хочу її бачити.

Але я тупо дивлюся в екран. І не пишу.

У голові крутиться тривожна думка: Якщо ти погодишся, потім будуть наступні побачення, потім "давай бачитися частіше", потім "може, переїдеш до мене?", потім спільний побут, потім твої кордони розмиються, і ти знову опинишся там, звідки втік — у стосунках, де немає тебе самого.

Я згадую свій шлюб. Як усе починалося просто. Я закохався, мені хотілося робити для неї приємне. Я погоджувався на якісь дрібниці, підлаштовувався, думав: це ж дурниця, головне — стосунки.

А потім мені стало здаватися, що я просто функція. Людина, яка повинна забезпечувати, вирішувати, бути поруч, підтримувати.

Поступово моє "я" перестало існувати. Було тільки "ми".

— Ми не любимо такі фільми.
— Ми не їмо фастфуд.
— Ми любимо проводити вихідні з її батьками.

І ось, кілька років потому, я стою перед можливими стосунками і розумію. Я ходжу квартирою, не знаючи, куди себе подіти.

Відкриваю соцмережі — дратує. Вмикаю фільм — не можу зосередитися. Беру книгу — букви розпливаються перед очима.

Я знаю, що буде далі. Через кілька днів вона зрозуміє, що я почав її ігнорувати. Я перестану відповідати на повідомлення, під приводом роботи почну уникати зустрічей, а потім… Потім скажу щось на кшталт: "Вибач, я поки що не готовий до стосунків."

І вона піде. І я знову залишуся сам. І, можливо, мені стане легше. Але, можливо, ні. У голову лізе думка: Може, справа взагалі не в ній? Може, щось у мені зламане?

Я сидів перед екраном, злегка нахилившись уперед, ніби хотів здаватися зацікавленим. Хоча насправді я не розумів, що тут роблю.

Кілька днів тому я просто хотів зникнути. Стертися з повідомлень, зникнути під приводом зайнятості, зробити вигляд, що нічого й не починалося. Як робив раніше. Так було б простіше. Простіше, ніж намагатися зрозуміти, чому від хорошої дівчини мені хочеться тікати, як від пожежі.

Може, я справді сам собі все ламаю?

Я розповів психологу про дівчину, про побачення, про цей дурний ступор, коли замість "так, звісно" в голові звучало "тікай". Він кивав, робив нотатки, іноді уточнював деталі, але загалом усе здавалося доволі очевидним.

А потім я сказав про шлюб. Як спочатку мені було приємно робити дружині приємне. Як я погоджувався на щось незначне, а потім це стало нормою. Як я поступово відмовився від боксу, від зустрічей із друзями, від улюблених фільмів.

Як одного разу колега спитав, чим я займаюся у вільний час, і я відповів: "Нічим."

Спочатку жартома, але потім це застрягло в голові. Бо так і було. Я жив так, як було зручно нам. Точніше, як було зручно їй. І ніхто мене не змушував. Вона не була тираном, не забороняла, не контролювала. Я сам обирав бути зручним. Але в якийсь момент я зник.

І ось тепер, коли я знову стою перед можливістю бути з кимось, мій мозок реагує панікою. Наче ти одного разу потонув — і тепер, навіть просто заходячи у воду, у тебе стискає грудну клітку.

— Ти ж уже знаєш, як не розчинятися, — спитав психолог.

Я підвів на нього очі.

— Ти пішов, коли зрозумів, що втрачаєш себе. А значить, тепер ти зможеш помітити момент, коли знову почнеш зникати.

Я мовчав.

— Питання не в тому, чи варто тобі бути з цією дівчиною, — продовжив він. — Питання в тому, чи зможеш ти цього разу залишитися собою.

Я почав вважати, що стосунки — це автоматична втрата себе. Що так воно й влаштовано: або ти занурюєшся у "ми", або залишаєшся один. Але що, якщо є третій варіант? Що, якщо я вже інший?

Адже раніше мені навіть на думку не спало б обговорювати з психологом страхи, пов’язані з близькістю.

У п’ятницю я стою перед дзеркалом і поправляю сорочку. Дивлюся на своє відображення, ніби намагаюся зрозуміти, хто ця людина навпроти. Нервую, хоча це просто зустріч із дівчиною, яка мені подобається.

Раніше я б уже її скасував. Знайшов би відмовку, що втомився на роботі, що зайнятий або захворів. Написав би сухе: "Вибач, не вийде" — і спокійно повернувся б до свого звичного стану самотності. Без ризику, без тривоги.

Але після розмови з психологом у мене з’явилася думка, від якої всередині стало тривожно і… трохи легше.

Я не зобов’язаний втрачати себе у стосунках. Я можу залишитися собою. Ця ідея звучала так просто, що навіть здавалася дурною. Але що більше я її прокручував, то виразніше розумів.

Тепер я спробую інакше. І якщо щось піде не так — я зупинюся. Скажу, що мені це не підходить. Або піду, якщо буде потрібно.

Ми зустрічаємось біля кафе. Вона усміхається, але я помічаю легку настороженість у її очах. Напевно, вже приготувалася до звичної схеми: хлопець зникає, залишаючи її в здивуванні та з купою запитань.

— Привіт, — каже вона.

— Привіт.

Я обіймаю її, і ми заходимо всередину.

Ми вибираємо столик біля вікна. Офіціант приносить меню, лунає тиха музика. Але я відчуваю, що в повітрі зависло напруження. Вона дивиться на мене з цікавістю та легкою обережністю.

І я розумію, що якщо зараз промовчу, воно так і залишиться між нами. Вона гадатиме, що не так, я нервуватиму через свій страх — і рано чи пізно все розвалиться.

Тому, набравши повітря в груди, я вирішую сказати те, чого ніколи раніше не говорив.

— Я хочу пояснити, чому я так дивно поводився після минулого побачення.

Вона здивовано дивиться на мене.

— Ну, давай, — каже м’яко, але обережно, ніби готується почути щось неприємне.

Я сплітаю пальці й кажу так чесно, як можу:

— Ти мені справді подобаєшся. І мені з тобою добре. Але я… боюся близькості.

Вона піднімає брови, але мовчить, слухає. Я розповідаю їй усе. Серце калатає так, ніби я щойно пробіг марафон. Я дивлюся на неї, готовий побачити що завгодно: розчарування, образу, здивування. Але вона раптом ледь усміхається.

— Знаєш, це… доволі сміливо. Сказати про це. Зазвичай люди просто зникають.

Я усміхаюся.

— Давай домовимося. Ти скажеш мені, якщо відчуєш, що тобі знову стає важко?

Я відчуваю, як напруга спадає. Вона пропонує саме те, що я щойно вирішив для себе.

Вечір минає легко. Ми говоримо про все на світі — про фільми, про роботу, про плани на вихідні. Але тепер я помічаю різницю.

Коли вона питає: "А ти дивився цей серіал?", я не кажу: "Ні, але можу спробувати". Я чесно відповідаю:

— Ні, не дивився, не люблю такі сюжети.

Вона просто знизує плечима. Йдемо далі. Вона розповідає про плани поїхати на концерт влітку й ненав’язливо уточнює:

— Ти б хотів поїхати зі мною?

І тут я відчуваю, що знову готовий сказати звичне: "Так, звісно", хоча насправді ця ідея мене не надихає. Але замість цього я кажу:

— Не впевнений, що це моє. Але я можу подумати.

Вона киває, ніби це найприродніша річ у світі. Це прості речі. Маленькі. Але раніше я б просто погодився. І це було б початком того самого процесу зникнення.

Після побачення я повертаюся додому, і на душі дивовижно спокійно. Немає того звичного відчуття тривоги чи стиснутості.