Занадто близький начальник

– Знову дзвонив, – вона одразу перейшла до справи, мабуть, накопичилося. 

– О пів на одинадцяту вечора. Я щойно вийшла з душу, сіли з чоловіком дивитися фільм. І тут дзвінок. Спершу вирішила не відповідати, але… – вона зітхнула, стиснула губи, наче обдумувала кожне слово. 

– Взяла слухавку. Це ж начальник. 

– О пів на одинадцяту? 

– Так, – повторила вона, опустивши погляд. 

Я кивнув, запросивши її продовжити. 

– Ми з чоловіком почали дивитися фільм. До речі, він давно хотів його подивитися, а ми ніяк не могли вибрати вечір. Нарешті вдалося. Я вдягла домашній одяг, приготувала чай… І тут дзвінок. Спершу подумала — може, щось важливе? Але ні. Він почав розповідати про свою дружину. Про те, що не знає, що їй подарувати на день народження. 

Я внутрішньо посміхнувся. Це вже було далеко за межами робочої розмови. 

– І що ви зробили? 

– Ну, що я могла зробити? Слухала його. А чоловік просто встав і пішов в іншу кімнату. Нічого не сказав, але я бачила, що він був роздратований. Раніше він завжди говорив, щоб я не відповідала на дзвінки ввечері. А тепер навіть не намагається. Просто йде. Ми так і не додивилися фільм. Він ліг спати, і все. 

Світлана виглядала змученою і розгубленою. Я розумів, що в її голові це не просто робочі дзвінки — для неї кожен такий дзвінок ставав актом обов'язку. Начальник дзвонить — значить, потрібно відповідати, інакше можуть бути наслідки. 

– Світлано, – почав я обережно, не бажаючи її налякати різкістю. – Як думаєте, що привело вас до такого стану справ? Які дії або бездіяльність стали причиною порушення ваших меж? 

– Ну… Спочатку це були рідкі дзвінки з якихось робочих питань. Але потім… Він усе частіше став дзвонити ввечері. І не тільки по роботі, а просто… поговорити. Часто скаржиться, що його діти не хочуть з ним спілкуватися, дружина його не розуміє… А я слухаю. І не можу відмовити. Ніби я його психолог. Вам хоча б за це гроші платять.

 – І як це впливає на ваші стосунки з чоловіком? 

– Чоловік майже не говорить про це, але я бачу, що йому це не подобається. Раніше він сердився, а тепер просто мовчить. Я розумію, що його це дратує, але… що я можу зробити? Це ж мій начальник. Якщо скажу "ні", він може вирішити, що я не хочу його підтримувати, і почне мене підводити під звільнення. 

– Світлано, – сказав я м'яко, – ви розумієте, що це вже не просто робочі дзвінки? Це втручання у ваше особисте життя. 

– Можливо, ви боїтеся наслідків, але подумайте: ваш чоловік уже почав йти в іншу кімнату, коли дзвонить начальник. Скільки часу мине, перш ніж він перестане повертатися? Вона подивилася на мене й трохи нахмурилася. Це було неприємно, але я бачив, що мої слова її зачепили.

Світлана замовкла. Очі опущені, пальці знову почали гратися з браслетом.

Я спостерігав за її реакцією та розмірковував. У моєму досвіді було багато подібних випадків: начальники, колеги, навіть друзі — люди, які використовували чужу доброту та готовність підтримати як нескінченний ресурс.

Світлана не перша, хто потрапив у таку пастку. Але в її випадку ситуація ускладнювалася тим, що тут була влада. І нерівність. Адже начальник завжди може тиснути, навіть якщо цей тиск не прямий, а більше емоційний. Змусити людину відчувати провину за відмову — це особлива форма маніпуляції, і вона діяла на Світлану безвідмовно.

— Він так багато мені розповідає про свої проблеми… і я не можу просто кинути слухавку. Ну, як я можу? Якщо я це зроблю, мені здаватиметься, що я зраджую його. Адже він довіряє мені.

Світлана продовжувала приймати ці дзвінки. Вона бачила в них не просто робочі розмови, а дещо більше. Наче вона стала для начальника єдиною людиною, до якої він може звернутися за підтримкою. І опинилася між двох вогнів. З одного боку, бажання бути хорошим співробітником, лояльним, розуміючим. З іншого — реальне життя, особисті стосунки, які почали тріщати по швах. А між ними — почуття провини за те, що може когось підвести.

Я вслухався в її слова, спостерігаючи за виразом обличчя. Тут була суміш страху і образи на саму себе. Наче вона не могла вирішити, кого з них — себе чи начальника — їй шкода більше.

— Ви кажете, він вам довіряє, але чи це довіра в робочому контексті? Чи він користується тим, що ви не вмієте сказати "ні"?

Я бачив, як це слово — "користується" — ніби вразило її на мить. Вона відвернулася від камери, спрямувала погляд кудись за межі екрану, наче намагалася знайти щось на невидимій стіні.

— Я ніколи так про це не думала, — сказала вона. — Мені здавалося, що він просто потребує підтримки. Що він самотній…

Самотній начальник, якому не вистачає уваги своєї родини, шукає розради у підлеглих. Але тут вже не тільки про нього йдеться. Проблема полягала в тому, що Світлана дозволяла цьому сценарію відбуватися. Її доброта і співчуття ставали інструментом, яким начальник підштовхував її все ближче до емоційного виснаження.

— Він же не повинен вирішувати свої особисті проблеми через вас. Що відбувається, коли ви кожного разу відмовляєтеся від свого часу, щоб слухати його?

— Я відчуваю себе винною перед чоловіком, — зізналася вона майже одразу, навіть не замислюючись.

— Ви маєте право захищати свій час і своє особисте життя.
Вона трохи кивнула, але я бачив, що всередині все ще точиться боротьба. Потрібно більше часу, щоб це усвідомлення дійсно закріпилося.

— Як вам здається, якщо це продовжиться далі, що станеться з вашими стосунками з чоловіком? — я вирішив змінити фокус. Іноді потрібно показати людині реальну ціну того, що відбувається, щоб вона усвідомила її до кінця.
Світлана мовчала, але в її обличчі я побачив ту саму важкість усвідомлення, яке може прийти тільки після довгого ігнорування проблеми. Це була не просто робота, це був вибір між її особистим життям і чужими потребами, які стали її обов’язком лише тому, що вона не вміла сказати "ні".

— Зможете спробувати хоча б не брати слухавку наступного разу, коли він зателефонує в неробочий час?
Вона глибоко зітхнула і, трохи поміркувавши, кивнула.

— Спробую…

Минув тиждень. Я ввімкнув камеру, і на екрані з’явилася Світлана. Цього разу щось було інакше: її обличчя виглядало трохи спокійнішим, не таким змученим, як раніше. Це було помітно на контрасті з образом, який вона представляла на попередніх сеансах, коли напруга буквально виходила з неї. На її обличчі з’явилася тінь слабкої усмішки.

— Ви знаєте… я не взяла слухавку, — сказала вона, майже як зізнання. — У суботу. Він дзвонив двічі ввечері, але я просто вимкнула звук. Ми з чоловіком сиділи вечеряли, і я відчула, що якщо візьму, все буде як завжди. Але… я не взяла. Я просто проігнорувала його. Спочатку я нервувала. Повірите, я не могла нормально їсти, весь час думала, що він ось-ось передзвонить або надішле повідомлення з питанням, чому я не відповідаю. Але... нічого не сталося. Він просто… зник. Не було жодного гнівного листа, жодних скарг на роботі. У понеділок поводився так, ніби нічого й не сталося.

— І як ви себе почували в той момент? Коли не взяли слухавку? — запитав я, щоб вивести її на рефлексію.

— Дивно, — чесно відповіла Світлана. — Спочатку було відчуття провини, ніби я зробила щось не так. Але потім… Потім я відчула, що нарешті змогла відстояти себе.

— А як відреагував чоловік?

Вона знову злегка посміхнулася, але цього разу усмішка була теплішою.

— Спочатку нічого не сказав, але потім, коли ми вже лягали спати, просто обійняв мене і сказав, що радий. Що йому сподобалося, що я провела вечір з ним, а не на телефоні з начальником.

Світлана замовкла, і на її обличчі було щось на зразок подиву. Це був момент, коли вона почала усвідомлювати, як одна проста дія може змінити атмосферу у стосунках.
Я усміхнувся. Це було саме те, до чого я її вів з самого початку.

— Чесно? Я ніби відчуваю себе сильнішою, — зізналася вона, і в її очах з’явилася впевненість, якої раніше не було.

Ми попрощалися, і я вимкнув екран. В голові крутилася одна думка: іноді все, що потрібно, — це зробити перший крок. Сказати «ні» один раз. І тоді, як би важко це не було на початку, ти починаєш повертати контроль над своїм життям.

Для Світлани цей крок став початком шляху до більш здорових стосунків — як з начальником, так і з чоловіком.