“Здається, прийшов мій час будувати…”

Ми зустрічаємось на сесії не вперше. Моя клієнтка успішна жінка, мама та визнаний професіонал у своїй ніші. Перше, що зазвичай помічаєш, дивлячись на цю бізнес-леді – її впевнена постава. Сьогодні щось змінилось, вона задумлива, я вперше бачу паралельні складки між її бровами. Ми привітались і вона просто продовжила діалог, який мабуть довго вже йшов в її думках.

— Невже це мій максимум? У дитинстві я так мріяла, що стану кимось великим, в юності прагнула змінити світ, стала дорослою і досі не знаю, ким буду, хоча давно вже виросла.

Ці питання до себе просто розривають. Я не знаю, як це можна терпіти і на скільки мене ще вистачить. Цей постійний біль просто шматує моє серце. Хто я? У чому сенс мого життя? Де моє призначення?

Вона робить паузу але ця пауза не для мене, тому я чекаю продовження історії.

– Мені вже далеко за 40, я маю дві вищі освіти, обидві з відзнаками. О ні, я не вихваляюся — у горлі застряє клубок. Кажу це і відчуваю сором, не знаю чому, але нічого не можу зробити. Я скрізь і водночас ніде. Іноді я хочу повернутися назад у свої 17 і почати спочатку, а потім… потім я розумію, що краще не буде, я повторю той самий сценарій і це буде ще гірше.

Я помічаю, як емоції ледь помітно змінюються: вони стають спокійнішими, а кутики губ трошки опускаються.

– Багато років я себе обманювала, мені здавалось, що я буду еко-активісткою і захищатиму все живе. Пройшов час і я відчула розчарування, ця професія стала виснажувати мене. Чи то я виснажувалася в ній. Пішла в юриспруденцію, відчувши, що без знань законів мої руки зв'язані. А потім знову розчарування. Так я опинилась у бізнесі.

— Які почуття у вас викликає…

— Розчарування. Смуток, щось схоже на втрату, ніби я оплакую щось, вибачте, я вас перебила.

— Що саме ви оплакуєте?

— Ілюзію… — задумливо дивиться крізь мене.

— Розкажіть більше про цю ілюзію, — після тривалої паузи прошу я.

— Поки я розповідала, у мене перед очима промайнуло все життя. У дитинстві я думала, що дорослі просто не тямлять, я виросту і все зміню. Знаєте, якесь відчуття всемогутності. Пізніше мені здалось, що я обрала не той метод, здавалось, що коли я знайду правильний метод, у мене все вийде. Але і в ньому я розчарувалась. Та зараз я розумію, чому розчаровувалася в методах.

— Поділитесь?

— Так, щоб не розчаровуватись у собі. Але це мене не врятувало.

— Ваші роздуми дуже глибокі, для мене це схоже на ще один етап дорослішання. А для вас?

— О, так. Мені зараз відкривається багато нового, не все приємно усвідомлювати, але я відчуваю дещо дивне.

— На що це схоже?

— На свободу. Коли ми почали говорити про дорослішання, в мені якась сильна хвиля емоцій піднялась. Я справді стала дорослою, звільнилась від ілюзій, можливо я не змогла змінити світ, та чи був хтось, у кого це вийшло?

— Якщо відкинути ілюзії і поглянути правдиво на себе, то напевне ви маєте кейси того, що вам вдалося змінити?

— Звісно! У моєму бізнесі, наприклад, ми дуже відповідально підходимо до питань екології, нас ставлять за приклад, ми часто задаємо стандарти. — багато та натхненно розказує про безліч змін та величезний вплив на свою галузь. — А ще, в моїй сім'ї ми не користуємось пластиковими пакетами, сортуємо сміття і ніколи не купуємо зайвих речей. Нещодавно моя донька сказала: «Мамо, давай на мій день народження замість планшету ти мені подаруєш кілька саджанців дерев і ми їх посадимо». Вона подивилась новини про те, що в світі згоріло багато дерев і змогла відмовитись від планшету, який вона дуже хотіла. Пишаюсь нею.

Помічаю як у клієнтки знову зʼявляється її неповторна постава, сама виправляюсь, відчуваю захоплення.

— Не кожна людина має такий великий список змін та впливу на світ. Ви так оживились, коли розповідали свою історію, особливо про доньку.

— Так, я збагнула, що свій світ я все ж змінила. Це дійсно так.

— На початку ви сказали таку фразу «невже це мій максимум?», як зараз вона для вас відчувається?

— Спочатку мені хотілося сказати, що це схоже на знецінення, але ні, це не зовсім так. Скоріше, це чергове нагадування про те, що в мене є ще чимало часу, щоб продовжити свою справу. Яку насправді я ніколи не покидала.

— Як автор ігор я бачу таку метафору, ніби ви як персонаж гри відкрили для себе нову територію. Чи відгукується це вам?

— На всі сто! Хоча я не граю в ігри, але дуже відгукується.

— Поділіться, який сюжет на карті цієї території.

— Це точно не місце боротьби або метушні, таке відчуття, ніби ці карти вже пройдені. Прийшов час переосмислення, аналізу та перерозподілу ресурсів. Не пам'ятаю назву, ми грали з дітьми в настолку, на якомусь етапі ми мали збирати ресурси, а на іншому будувати. Здається, прийшов мій час будувати…

— Кілька разів сьогодні ви говорили про розчарування, в які моменти воно «приходить» до вас?

— Тоді, коли прийшов час змін. Точно! Кожного разу, розчаровуючись, я йшла, але я йшла в розширення і масштаб. Я відчуваю вдячність, знаю, що запитаєте, — посміхається. І в першу чергу вдячність до розчарування. Без нього я б не знала, що прийшов час змін. Ось за чим виявляється я сьогодні прийшла…