Кіно і психологія: від нацистської пропаганди до лікування стресу комедіями

5 жовтня виповнюється 160 років Луї Люм'єру, який разом із старшим братом Огюстом винайшов кінематограф: перший кіносеанс відбувся у Парижі 28 грудня 1895 року. Брати Люм'єр, які прожили довге та шановане життя, встигли побачити, як їхнє дитя, створене для легковажних розваг публіки, перетворилося на найважливіше з мистецтв ХХ століття. День народження молодшого Люм'єра — чудовий привід поговорити про те, як кінематограф змінив людську психіку (і досі продовжує на неї впливати).

Ще за життя братів Люм'єр професію опанували і створили свої шедеври Орсон Веллс, Робер Брессон, Ясудзіро Одзу — режисери, які внесли в ярмаркову розвагу під назвою синематограф справжню поезію та тонкий психологізм. Власне, перші серйозні психологічні трактування кінематографа з позиції психоаналізу та аналітичної психології почалися у 30-ті роки, одночасно з перетворенням кіно на серйозне мистецтво, коли свої найголовніші фільми створили Фріц Ланг, Фрідріх Мурнау, Карл Теодор Дрейєр, Чарлі Чаплін, Девід Уорк Гріффіт, Сергій Ейзенштейн та Олександр Довженко.

Існує й протилежна думка, що саме аналітична психологія та психоаналіз мали потужний вплив на розвиток кіно — не дарма фільми називають снами наяву. Вони діють на глядачів за законами механізмів психіки, відтворюючи форми психічного відображення подій та об'єктів. Показово, що головною кінодержавою світу стала Америка з її давніми та глибоко вкоріненими традиціями психотерапії.

Не менш цікаво, що найактивніше молоде мистецтво розвивалося також у тоталітарних Німеччині та Радянському Союзі, де миттєво оцінили пропагандистський потенціал кіно — і де влада придушила психоаналіз у зародку. Як відомо, пропагандистські фільми Лені Ріфеншталь "Олімпія" та "Тріумф волі" відкрили небачені раніше методи зйомки, а геніальна агітка "Броненосець "Потьомкін" — революційну роль монтажу.

За допомогою кіно можна не лише маніпулювати думкою окремого глядача, нав'язуючи йому ту чи іншу точку зору на найширший спектр подій і явищ. Але й сформувати світогляд цілої нації — як і уявлення про неї для решти світу. Так Голлівуд створив великий міф про Америку в один із найнеблагополучніших періодів її історії, під час Великої депресії (який, звісно, мав мало спільного з реальним життям у США). Цей міф був деконструйований так званим Новим Голлівудом, починаючи з другої половини 60-х років, що лише зробило його ще сильнішим.

У свої найкращі роки кіно формувало світогляд, філософію, психологію та стиль життя. Лише поява рок-н-ролу змогла мати такий же потужний вплив на свідомість. Дуже легко простежити, коли кіно перестало бути медіатором, грубо кажучи, найважливішим з мистецтв, — коли фільми більше не створювали рольові моделі та припинили впливати на моду та стиль.

Для прикладу, пригадаймо, що в 50-ті роки завдяки акторам Джеймсу Діну та Марлону Брандо в моду назавжди увійшли джинси, які раніше вважалися робочим одягом, та футболки, які спочатку були армійською нижньою білизною. А останніми двома фільмами, які мали вплив на стиль, стали "Матриця" (1999) та "Амелі" (2001), які ввели, відповідно, моду на чорні плащі, телефони-розкладачки, зачіску каре (до речі, вже вдруге після "Кримінального чтива" тридцять років тому) та жіноче ім’я Амелі.

Що показово: початок 2000-х став не лише символічною межею між ХХ та ХХІ століттям. Приблизно в цей же час у масовому кіно остаточно домінує творча стратегія постмодерністського пастишу. 

Строго кажучи, творчість закінчилася — хоча кіно ще поверне собі статус найважливішого з мистецтв, відродившись на кабельному телебаченні у вигляді серіалів нового покоління. (Хоча це теж постмодерністська стратегія, коли телевізійний формат переосмислив сам себе за допомогою інструментів "великого" кіно). І в ХХІ столітті головним медіатором, як і пророкувала "Матриця", став інтернет.

Але ми відволіклися. Немає такої людини, на яку кіно не впливало б психологічно. Навіть людина з аналітичним складом розуму під час перегляду відчуває масу емоцій і почуттів. Більше того, емоціями та почуттями глядача можна й потрібно маніпулювати. Наприклад, стримана у прояві емоцій людина може отримати емоційну розрядку, переглянувши драматичний фільм, наповнений трагічними подіями.

Зрозуміло, що люди, які не мають проблем з емоційними проявами, намагаються уникати таких фільмів: важко знайти глядача, у якого після перегляду "Незворотності" або "Вантажу 200" не зіпсувався б настрій. Саме тому так звана "Золота епоха Голлівуду" збіглася з Великою депресією: люди йшли в кіно, щоб забути про свої проблеми. Вони лікували стрес фільмами.

Рівень стресових гормонів знижується під час перегляду романтичних фільмів, які можуть збільшити вироблення в організмі прогестерону, що відповідає за сексуальний потяг і задоволення від близькості з партнером. Лав-сторі допомагає глядачеві відчути ейфорію, що супроводжує закоханість у реальному житті, тому в Голлівуді 20-х — 30-х років домінували романтичні комедії та мюзикли. Коли глядач сміється, його організм виробляє інший гормон — дофамін, який називають "гормоном радості".

І навпаки, жахи та динамічні бойовики зі сценами насильства можуть призвести до сплеску адреналіну, що викликає стресовий стан. Не дивно, що розквіт екшн-фільмів та хорорів у Голлівуді припав на 80-ті роки — період економічного процвітання, який увійшов в історію як "рейганоміка". Коли все стабільно, хочеться трохи "струснутися".

Вражає те, що першим ігровим фільмом братів Люм'єр була саме комедія "Политий поливальник" — найбільш терапевтичний, але водночас найскладніший жанр у кіно. Тож частка комедійних фільмів у світовій кінематографії відносно невелика.

Режисерів-комедіографів можна перерахувати на пальцях. У Голлівуді це Вес Андерсон ("Готель "Гранд Будапешт""), Вуді Аллен ("Енні Голл", "Кулі над Бродвеєм", "Північ у Парижі"), Джон Лендис ("Подорож до Америки", "Помінятися місцями"), Мел Брукс ("Продюсери"), Блейк Едвардс ("Рожева пантера", "Віктор/Вікторія", "Міккі + Мод"), Пітер і Боббі Фарреллі ("Тупий і ще тупіший"), а також тріо Джим Абрахамс, Девід і Джеррі Цукери, які працювали в пародійному жанрі ("Аероплан!", "Голий пістолет").

Часто зверталися до комедійного жанру "незалежні" американські режисери Джим Джармуш ("Зламані квіти", "Кава і сигарети"), Джоел і Ітан Коени ("Великий Лебовські", "Хай живе Цезар!") та Кевін Сміт ("Клерки").

Французи Жак Таті ("Канікули пана Юло", "Мій дядечко"), Клод Зіді ("Чудовисько", "Відчиняйте, поліція!"), Ів Робер ("І слони бувають невірні"), Франсіс Вебер ("Іграшка") та Жан-П'єр Жене, який віддає перевагу чорному гумору ("Делікатеси", згадана раніше "Амелі").

Італійці Роберто Беніньї ("Життя прекрасне"), П'єтро Джермі ("Розлучення по-італійськи"), Маріо Монічеллі ("Мої друзі", "Зловмисники, як завжди, залишилися невідомими"), Альберто Сорді ("Загальне почуття сорому") та дует Кастеллано і Піполо, які зняли кілька фільмів з Адріано Челентано.

Варто згадати іспанця Педро Альмодовара ("Жінки на межі нервового зриву"), британця Гая Річі ("Великий куш"), фіна Акі Каурісмякі ("Гамлет йде у бізнес", "Я найняв вбивцю") та нідерландця Алекса ван Вармердама ("Шнайдер проти Бакса", "Останні дні Емми Бланк") з їхнім меланхолійним і абсурдним північним гумором.

Є з чого вибрати для перегляду на вихідні!