Мистецтво проживати життя або психологічний погляд на прийняття вікових змін

Говорять, що старість – єдиний спосіб жити довго і досить невеликий відсоток людського життя припадає на молодість. Ми бажаємо нашим похилим батькам і близьким людям довголіття, прожити 100 років, при цьому не усвідомлюючи, яким саме чином може здійснитися це бажання. Ми думаємо, що разом із старістю приходить мудрість, але інколи старість приходить сама і ти вже не знаєш, чи бажати дожити до старості, чи ні.

Та, коли хтось із знайомих помирає молодим, ми перебуваємо у шоковому стані, адже, ми розуміємо, що так не має бути. Але ця людина не дожила до своєї гіпертонії, дряблої шкіри, проблем з ногами і безлічі всього того, що може принести не тільки старість, а й середній вік. Вона ще не встигла стикнуся із хворобами тіла і пішла звідси відносно здоровою.

А чому ж ми тоді з одного боку у шоці, а з іншого – не можемо прийняти свої вікові зміни.

Старість сприймається як неминучий етап у житті кожної людини, однак суспільство, може провокувати страх перед цим природним явищем. Ми садимо картоплю, вона пускає ростки і далі починає сохнути і зморщуватися. І це нормальна природна річ. І довге життя припускає вікові зміни, які треба не тільки прийняти, але й відноситися до них з повагою.

Але страх перш за все нав'язують нам нашою культурою, яка багато років ідеалізувала молодість, силу, красу, створювала нереалістичні стандарти. З іншого боку, нам важко приймати будь-які зміни як фізичні та і соціальні, бо ми звикли до певного образу себе та до тих ролей, що виконуємо в суспільстві і будь-яка невідповідність може викликати дискомфорт і тривогу.

Уявіть що вам виконується 50 років (60, 70 – в кожного тут буде своя "велика" цифра). Що ви скажете: "Який жах, вже 50". А можливо: "Супер! Не всім так пощастило, дожити до такої дати".

Як же зберегти такий позитивний підхід у погляді на життя, не втрачаючи його сенс і не озираючись весь час на минуле?

Для цього необхідно зрозуміти, що життя – безперервний процес. Зазвичай ми сприймаємо його як низку окремих етапів, наче живемо відрізками, уривками: досягли мети, подолали труднощі, завершили певний проект – і отримали задоволення як від самої діяльності, так і від результату. Але водночас відчуваємо, що щось завершилося й залишилося в минулому. Хоча попереду завжди є нові справи та завдання, мрії та цілі, але те, що було, більше не повториться. Це створює певний стрес для психіки, оскільки ми відчуваємо, що втрачаємо частину свого досвіду або навіть частину себе. Однак, якщо навчитися сприймати процес життя як постійне "перетікання" з одного стану в інший, відчувати, що і минуле, і майбутнє – це все Я, частина мене, все, з чого я складаюся. Тоді немає завершення ніякого завдання, ніякого етапу, а я просто рухаюсь вперед, просто "течу" і стає легше приймати життя без відчуття постійних втрат. Такий підхід дозволяє нам відчувати себе цілісними, що, в свою чергу, дарує спокій і рівновагу нашій психіці.

Другим важливим аспектом є повноцінність нашого життя: як саме ми проживаємо кожен день, наскільки ми здатні наповнюватися і насолоджуватися моментами, ризикувати і відкриватися новим можливостям. Повноцінність не визначається лише кількістю досягнень або зовнішнім успіхом. Це, перш за все, внутрішнє відчуття задоволення від прожитого, вміння бути в моменті й отримувати радість від простих речей. Десь у біблії написано: "І помер Авраам насичений днями". Написано – не "задоволений", не "в гармонії", а саме "насичений". І тут одразу можна уявити його життя в багатьох аспектах: він прожив змістовно і повноцінно, з відчуттям внутрішнього миру і гармонії, не відчуваючи внутрішню порожнечу. Інколи здається, що в давні часи люди були налаштовані лише на виживання, але, як бачимо, важливість не лише довгого, а й повноцінного життя була в культурі людства завжди.

Та щоб це сталося, необхідно, доки ще є час, повноцінно проживати кожен день, наповнюватись і насолоджуватись кожною миттю і не ототожнювати себе лише з тими ролями, в яких нам випало на долю виступати. Тому що ролі змінюються, їх змінює саме життя, а відчуття залишаються. А що це будуть за відчуття – страху втратити чи вдячності за прожиті моменти, залежить лише від нас сьогоднішніх.