Група та я: шлях від захисту до довіри

Коли Ольга з'явилася у нашій групі, вона одразу ж стала виділятися своєю впевненістю та прямотою. Її слова звучали як меморандуми людини, яка точно знає, чого хоче і чого не потерпить у своєму житті. Вона часто говорила про чоловіків, і кожен її вислів був наповнений критикою.

На одній із перших сесій вона розповіла про свій досвід:

— Усі чоловіки, з якими я була, тільки й робили, що використовували мене. Спершу вони здаються нормальними, але потім… я більше не вірю, що хтось може бути іншим.

Вона говорила це з такою впевненістю, що складалося враження, ніби її слова були вистраждані роками розчарувань. Для Ольги все було очевидно: чоловіки її використовують і вона не збирається більше давати їм такої можливості.

У психодинамічній групі учасники часто проявляють себе так само, як і в реальному житті. І Ольга не стала винятком. Вона тримала дистанцію, уникала зближень і, звісно, ​​не давала шансу нікому із чоловіків. Вона ретельно підбирала слова та уникала ситуацій, у яких могла б здатися хоч трохи вразливою.

Спостерігаючи за нею, я почав розуміти, що її ставлення до чоловіків — це не просто результат невдалих стосунків. Це був глибоко укорінений механізм захисту, який вона використовувала, щоб уникнути потенційного болю. У її світі було простіше заздалегідь знецінити іншу людину, ніж припустити навіть можливість нової рани.

Її критика по відношенню до інших і навіть до мене була бронею, і я розумів, що поки вона тримається за неї, ні про який прогрес мови не може й бути.

З кожним новим розказом Ольги я все більше переконувався, що її проблема набагато глибша, ніж просто розчарування у чоловіках. Це було про те, як вона бачила світ загалом, як сприймала людей навколо себе. Вона була впевнена, що зрештою її обов'язково зрадять чи використають, і тому найкраще взагалі не давати людям такої можливості.

Так пройшло майже половина групи і здавалося, що Ольга зовсім нічого з неї не бере. Чесно скажу, це дратувало мене як психолога. Я сердився і звинувачував себе в тому, що щось їй мабуть недодаю! Але з іншого боку, з якоїсь причини Ольга продовжувала ходити до групи, а отже, щось для себе все одно брала!

Момент, коли я побачив перші тріщини в її броні, настав на п'ятій або навіть сьомій зустрічі. Коли у групі обговорювали чергову ситуацію, пов'язану із довірою. Один із учасників, Андрій, поділився своєю історією про те, як йому довелося навчитися довіряти після зради. Він говорив про те, як важко, але важливо дати людям другий шанс, не оцінюючи їх виходячи лише з минулого досвіду.

Ольга слухала спочатку скептично, але в міру розповіді щось усередині неї почало змінюватися. Якоїсь миті Ольга усвідомила, що постійно бачить у людях лише те, що може її ранити і це не дає їй шансу побачити хоч щось хороше. Ця думка стала для неї несподіваним відкриттям. Вперше вона усвідомила, що її власні переконання та очікування можуть бути причиною того, що вона залишається самотньою.

Після того, як Ольга вперше висловила сумнів у тому, що проблема тільки в чоловіках, робота в групі почала поглиблюватися. Ольга почала частіше замислюватися над своїми словами та вчинками, і хоча її захист все ще залишався на місці, я помічав, як у Ользі поступово прокидається цікавість до того, що відбувається між учасниками.

— Оля, як гадаєш, чи можливо, що люди можуть щось робити для інших просто так, без прихованих мотивів? — спитав я одного разу, коли вона знову запідозрила учасника у нещирості.

Вона довго мовчала, перш ніж відповісти:

— Мені важко повірити в це. Я дуже багато разів бачила, як це обертається проти мене.

Ця відповідь була чесним зізнанням. Вона почала розуміти, що її недовіра до інших — це не лише її захист, а й те, що позбавляє її можливості відчувати радість від спілкування та підтримки.

Після цього усвідомлення, Ольга більше не просто спостерігала і критикувала, а почала брати активну участь у житті групи, намагаючись зрозуміти, як її поведінка та переконання впливають на життя. Незважаючи на це, її старі звички все ще давалися взнаки.

Ольга продовжувала тримати дистанцію, особливо із чоловіками. Але тепер вона робила це з усвідомленням, що її страх бути використаною та обдуреною може бути перебільшеним. Вона почала помічати, що її постійне очікування підлості робить її підозрілою і закритою, що заважає будувати довірчі стосунки не тільки з чоловіками, а й взагалі з людьми.

На одній із сесій, коли група обговорювала, наскільки важлива підтримка інших людей, Ольга несподівано поділилася:

— Я завжди вважала, що можна покладатися тільки на себе. Але, можливо, я забагато втрачаю, коли нікому не довіряю. Зрештою, якщо я не даю людям шансу, як я можу очікувати, що вони будуть поруч?

Ці слова були значним кроком уперед. Вона почала розуміти, що стратегія уникнення і недовіри робить її життя самотнім. Вперше за довгий час вона задумалася про те, що справжня близькість і підтримка можливі лише тоді, коли вона сама вирішить впустити когось у своє життя.

Поступово Ольга почала більше відкриватися в групі, дозволила собі бути вразливою та не такою впевненою, як завжди. Вона навіть почала робити кроки назустріч чоловікам, долаючи свої підозри до них. Так, Ольга поступово навчилася бачити у людях не лише загрозу, а й підтримку, і це змінило її життя.

Тепер вона розуміла, що її самотність була багато в чому її власним вибором, продиктованим її ж страхом. Але тепер, завдяки групі, вона почала змінювати цей вибір на інший - вибір на користь довіри та відкритості.