Ідеальні відносини

Психолог з'явився на екрані, виглядає цілком нормально — не було цих бороданів, закутаних у в'язані шарфи, типів, від яких тхне пахощами. Звичайний чоловік, ніби. Хіба що фон за ним стерильно нейтральний, ніби він мовить із білої стіни офісу. Але гаразд, подивімося, як це працює. Я вмостився зручніше, узяв чашку кави і зробив глибокий вдих, намагаючись не виглядати надто напруженим.

— Та я навіть не знаю, з чого почати, — кажу. Дивлюсь на своє відображення на екрані й думаю, що виглядаю так собі — у тіні лампи. Ладно, на чому зупинився? — Взагалі, у мене з роботою все гаразд, друзі є, життя не таке вже й погане. Але от із стосунками… повний провал. П'ятнадцять побачень за останні кілька місяців — і нічого. З жодною не вийшло. Все начебто нормально починається, а потім — все. Я починаю… як це сказати... втрачати інтерес.

Психолог щось записує, мабуть, для себе. Я відразу уявив, як він пише щось на кшталт "страждає від синдрому нестерпного перфекціонізму". Але він нічого не коментує. Просто дивиться й киває, ніби чекав, що я продовжу.

— Ну от, припустимо, зустрічаєш дівчину. Перша зустріч — супер. Ти сидиш увесь в очікуванні дива, думаєш: "Ось воно, нарешті". Ми говоримо, сміємося, у мене все за планом. А потім минає тиждень, другий. І я розумію, що це не те. Починаю помічати всілякі дрібниці. Якась дивна усмішка, голос не такий, жести не ті. Загалом, я прискіпуюся, а потім просто втрачаю до неї інтерес. В одну мить — бац, і все, вже нудно.

Я дивився на екран, очікуючи, що він якось відреагує, але він просто уважно слухав. Спочатку мені стало ніяково від мовчання. Зазвичай я не розповідаю таких речей. У компанії хлопців все простіше — хтось скаже: "Та кинь, знайди іншу", хтось переведе все на жарт. А тут… тут якось усе серйозно.

— А далі що? — запитав він нарешті. — Коли ти втрачаєш інтерес, що відбувається? — Ну... я просто йду, — кажу я. — Спочатку наче намагаюся триматися. Думаю: "Ну, зачекай, може, звикнеш, може, не все так погано". А потім настає момент, коли я розумію, що більше нічого не хочу. Жодних стосунків, жодних розмов, нічого. — Ти сказав, що втрачаєш інтерес. Чому ти думаєш, це відбувається?

Питання було просте, але я ніколи серйозно про це не замислювався. Чому? Ось ти сидиш, дивишся на неї й думаєш: "Ну гаразд, може, це вона". А за кілька днів починаєш розуміти, що ні, не вона.

— Я весь час думаю, що десь є та сама, — сказав я, навіть сам здивувавшись, як це прозвучало. — Ну, та, з якою все буде правильно. Ідеальна дівчина. Розумієте?

— І як ти уявляєш цю "ідеальну дівчину"? — запитав він, не відводячи погляду від екрану.

Я закотив очі, мало не подавившись усмішкою. "Ідеальна дівчина"? Ну що за дурниця. Може, я справді мрійник, який надивився кіно і тепер чекає фею з крилами. Але тут щось зачепило всередині.

— Вона має бути такою, щоб з нею не було сумнівів, — почав я, все ж намагаючись пояснити. — Щоб ти відразу знав: ось вона. Усе буде ідеально. Без цих "можливо" або "спробуй дати їй шанс". Просто… ідеальні стосунки. Щоб не треба було шукати підвоху або миритися з недоліками. Щоб не доводилося терпіти.

Я завжди думав, що шукати ідеал — це нормально. У школі нас учили прагнути досконалості, на роботі — бути кращим за всіх навколо. А чому зі стосунками має бути інакше? У якийсь момент я просто вирішив, що якщо в житті можна досягати цілей, то й у стосунках має бути так само: поставив планку — і шукай того, хто цій планці відповідає. Проблема в тому, що ніхто не відповідав.

Якось один друг пожартував, що в мене "синдром золотого яйця". Мовляв, я не просто шукаю дівчину, а наче складаю тест на сумісність на рівні надлюдини. І в цьому щось було. Я справді завжди чекав, що зустріну ту, яка відразу виправдає всі мої очікування. Проблема лише в тому, що ці очікування я ніколи до кінця не усвідомлював.

Я сидів перед екраном і намагався сформулювати, що означає цей самий ідеал. Ну, що означає "ідеальна дівчина"? Зізнаюсь чесно, якби мене про це запитали на побаченні, я, швидше за все, пішов би в глуху оборону або перевів розмову на жарт. А тут мені довелося зіткнутися з цим віч-на-віч.

— Ти сказав, що шукаєш ідеал. А що для тебе ідеальна дівчина? — психолог знову повернув мене до цього питання.

Майнули думки про те, що вона має бути красивою, розумною, з гарним почуттям гумору. Класика, загалом. Але хіба справа тільки в цьому?

— Ну… не знаю. Це якось складно пояснити, — кажу я, намагаючись підібрати слова. — Це як... таке внутрішнє відчуття. Ти відразу розумієш, що ось, це вона. Тебе тягне до неї, ти хочеш бути поруч, і все йде само собою.

Психолог знову мовчки слухав, очікуючи, що я продовжу. І ось у цей момент я раптом усвідомив, що це "само собою" — ключова частина проблеми.

— А може, це "само собою" і є ключовою частиною проблеми? — знову запитав він.

Я замислився. Я завжди думав, що стосунки мають бути легкими. Як у кіно. Люди зустрілися, між ними пробігла іскра, і все закрутилося. Без цих заморочок, без внутрішньої боротьби, без сумнівів.

— Коли я зустрічаю дівчину, мені хочеться, щоб усе відразу було ідеально. Без жодних компромісів. Щоб не було таких ситуацій, коли думаєш: "Ну, може, вона зміниться, або я звикну". Усе має бути на місці від самого початку.

Саме в цей момент я усвідомив, що постійно створюю в голові цю "картинку". Мабуть, ще до того, як познайомлюсь із черговою дівчиною, у мене вже є сценарій. Сценарій ідеальних стосунків, де все йде гладко. Вона має говорити правильні речі, сміятися в потрібний момент, виглядати певним чином. І, що найважливіше, вона не має давати мені приводу сумніватися. Ось цей пункт — найболючіший.

Сумніви — ось що я не міг терпіти. Будь-яке відхилення від тієї самої картинки викликало в мене тривогу. Як тільки дівчина починала говорити щось, що не вписувалося в мій уявний сценарій, я внутрішньо напружувався. Наче в голові був чек-лист, і кожен "не той" момент я сприймав як червоний прапорець. Один прапорець, другий — і ось вона вже "йде лісом".

— Я весь час боюся, що оберу не ту. І тому все кидаю на стадії, коли ще можна щось змінити. Краще зупинитися, поки не стало пізно.

Психолог кивнув, і його реакція ніби підтвердила мої думки. Я весь цей час бігав від чогось. Не від дівчат, не від стосунків, а від страху вибору. Від страху, що одного дня доведеться визнати, що ідеальних стосунків не існує.

Після кожної такої невдачі я відчуваю дивну суміш полегшення і порожнечі. І ця порожнеча з кожним разом стає все більшою. Я виходжу зі стосунків, але не відчуваю жодного піднесення, жодної свободи. Навпаки, всередині залишається щось схоже на осад. Наче я знову зазнав поразки. Знову повернувся на те ж саме місце, звідки почав, тільки став ще більш втомленим і спустошеним. Ніби я знову опинився на старті довгого марафону, і в голові крутиться: «Що далі?»

Я раптом зловив себе на думці, що навіть не можу пояснити, від чого саме тікаю. Від самих стосунків? Від близькості? Чи від страху, що, продовживши, я лише втрачу більше часу на "неправильну людину"?

— І що ти робиш далі? — знову запитав він, не даючи мені загрузнути в своїх роздумах. — Я знову йду в ці дурні додатки, — сказав я, відчувши роздратування навіть від самого спогаду. — Починаю шукати когось нового.

Коли я вимовив це вголос, зрозумів, що все це була якась ілюзія. Мені здавалося, що я контролюю процес, що я просто занадто вимогливий і мені потрібно почекати. Але насправді я тікав від чогось. І цей нескінченний пошук — не більше ніж втеча від проблеми. Я не знав, що саме шукав, і вже точно не розумів, чого хотів насправді.

Психолог не перебивав, але з його виразу обличчя я бачив, що він розуміє, про що я говорю. Так, я знову шукаю нову дівчину. Знову сідаю на це карусельне коло, починаючи все спочатку. Це давало мені ілюзію руху, ніби я йду вперед, коли насправді я просто топтався на місці.

— Здається, ти постійно повертаєшся на одне і те ж місце, — сказав психолог після паузи.

І його слова мене зачепили. Він мав рацію. Я справді весь час повертався на початок, і щоразу, коли цикл повторювався, я відчував, що починаю з ще більшою втомою. Наче все це емоційне паливо, яке я витрачав на пошуки, спалювалося даремно.

— Так, — визнав я, задумавшись над тим, як це звучить. — Я повертаюся. — Як ти думаєш, що ти насправді шукаєш?

Що я шукаю насправді? Відповідь не була такою простою, як здавалося. З одного боку, я шукав ідеальні стосунки, де все буде зрозуміло і без сумнівів. Але з іншого… Я раптом зрозумів, що шукаю не просто ідеал. Я шукав спосіб уникнути того, що вважав неминучим: розчарування, болю, втрати. Можливо, я взагалі ніколи не шукав справжніх стосунків. Можливо, весь цей час я просто намагався уберегти себе від того, що було б неминучим у реальних стосунках — від ризику.

— Я не знаю, — чесно зізнався я. — Раніше я думав, що шукаю ту саму, ідеальну. Але, можливо, я просто намагаюся уникнути розчарування. Я боюся, що якщо почну щось справжнє і помилюся, це принесе тільки біль.

Я не боявся того, що оберу "не ту". Я боявся, що якщо оберу когось, то одного разу це все закінчиться. І це закінчиться болем. Сумніви, яких я так боявся, насправді були не причиною, а наслідком. Наслідком страху…