Начальник домагається на роботі. Що з цим робити і як допомогти клієнту?

Я сидів перед ноутбуком, перевіряючи розклад на сьогодні. Включив Zoom і приготувався до нової сесії. Через кілька хвилин підключився Іван — високий, стрункий чоловік близько тридцяти п’яти років. Він виглядав втомленим і напруженим.

— Моя начальниця... Єлизавета... домагається мене, — почав Іван.

Це було несподівано. Чоловік, жертва домагань — ситуація рідкісна.

— Що саме відбувається?

— Все почалося з компліментів, легких дотиків, — Іван почав говорити швидше, ніби скидаючи тягар. — Я думав, що це просто дружелюбність. Але потім вона почала запрошувати мене на вечерю. В кабінеті поводилася все відвертіше.

— Як давно це триває?

— Півроку. Кожного дня приходжу на роботу з відчуттям страху. Боюсь щось робити, боюся втратити роботу. У мене дружина, дитина... Ця робота тримає нас на плаву.

— Ти пробував сказати начальниці, що тобі це не подобається?

— Коли намагаюся поговорити з нею про кордони, вона або ігнорує мої слова, або натякає на наслідки.

— Ти розповідав ще комусь про це? Можливо, дружині?

— О, ні, вона така ревнива, мені ще проблем вдома не вистачало, — сказав він і втомлено зітхнув.

Іван опинився в ситуації, де начальниця зловживає своєю владою.

Він не одразу усвідомив, що став жертвою. Це часто відбувається — люди бояться визнати собі, що з ними поводяться неправильно. Вони думають, що це їх вина, що вони самі винні в тому, що відбувається. Але це не завжди так.

Решту зустрічі ми присвятили тому, щоб усвідомити це і розібратися у його почуттях.

Іван знову з’явився на екрані, і я відразу помітив зміни.

— Як ти?

— Привіт, — його голос був глухим і втомленим. — Все стало тільки гірше.

Іван наважився розповісти дружині про те, що відбувається. Він сподівався на розуміння і підтримку, але все вийшло інакше. Дружина сказала, що він сам винен, що, можливо, спровокував начальницю. Це був удар нижче пояса. Він відчував себе зрадженим близькою людиною. Злість, сором і образа переповнювали Івана. Він сподівався, що вдома знайде розраду, але зіштовхнувся з ще більшим нерозумінням.

— Що ти відчував у той момент? — спитав я.

— Злість. Сором. Образу.

Іван розповів, що після сварки з дружиною, начальниця запросила його на вечерю, і він погодився. Вони поїхали до неї додому. У той момент він відчував, що це єдиний спосіб якось вивільнити злість на дружину за те, що вона йому не повірила.

— Ну… і як ти розумієш, я її трахнув.

Це був імпульсивний вчинок, викликаний сильними емоціями. Іван відчував себе винним і збентеженим. Він боявся, що якщо це стане відомо, дружина його покине. Іван відчував, що втратив контроль над своїм життям.

— Я не хочу втратити сім’ю, — сказав він, його голос був сповнений страху.

Іван опинився в тяжкій ситуації. Йому довелося зіткнутися не лише з домаганнями на роботі, але і з нерозумінням з боку дружини. Це був подвійний удар, який обрушився на його психіку. Його рішення зрадити було імпульсивним і руйнівним, але в той момент він відчував себе загнаним у куток.

Моя задача, як психолога, була допомогти йому розібратися в цих складних емоціях і знайти вихід.

— Я розповів дружині все. Вона була в шоці. Кричала, плакала...

— Це мало бути дуже важко. Як ти себе почував?

— Жахливо. Хотілося просто зникнути. Потім ми багато говорили і, здається, зрозуміли один одного.

— А як на роботі?

— Ну… Ліза почала тиснути ще сильніше. Сказала, що якщо я комусь розповім, вона зробить так, щоб мене звільнили і я більше ніде не знайшов роботу.

Я задумався про те, як краще допомогти Івану впоратися з цим тиском. Підтримати його в цьому процесі. Через кілька місяців він вирішив звільнитися і знайшов менш оплачувану, але більш спокійну роботу.

— Сім’я і спокій для мене важливіші, — сказав він впевнено на нашій заключній зустрічі.

І для мене, як психолога, це означало перемогу.