«Граф Монте-Крісто»: чому ми любимо історії про справедливу відплату?

5 вересня у прокат виходить чергова екранізація класичного роману Олександра Дюма "Граф Монте-Крісто". Осучаснена історія таємничого месника перетворилася з романтичної мелодрами в руках французьких режисерів Матьє Делапорта та Олександра де Ла Пательєра на похмуру готичну казку. Але основна колізія залишилася незмінною: несправедливо засуджений, зраджений друзями та коханою жінкою моряк повертається через багато років і жорстоко мститься всім своїм кривдникам.

Спробуємо розібратися, чому ця історія ось вже більше століття так хвилює кіноглядачів та майже два сторіччя – читачів? А заразом чому в масовій культурі так популярні історії про помсту.

Історія Едмона Дантеса всім добре відома з дитинства - все-таки "Граф Монте-Крісто" поряд із "Трьома мушкетерами" вважається вершиною творчості Олександра Дюма і до останнього часу входив у канон підліткової літератури. Сьогодні, цей роман, написаний в 1846 році, з його романтичними героями і колізіями, інтригою, що неспішно розвивається, і дуже багатослівний (Дюма платили за кожен рядок, так що письменник особливо себе не утискав), настільки не збігається із нашим часом, що може навіть стати непоганою терапією.

Втім, свіжа екранізація, незважаючи на дещо виснажливий тригодинний хронометраж, теж допоможе відволіктися від стресових реалій третього року великої війни.

З 1908 року в одній лише Франції, на батьківщині героя, вийшла на екрани дюжина кіноперекладів «Графа Монте-Крісто» – і це не рахуючи копродукцій з Італією, Радянським Союзом та іншими країнами. (Покоління 40-50-річних читачів має пам'ятати міні-серіал 1988 року «В'язень замку «Іф».) Тож у новій екранізації витонченому П'єру Ніне («Франц» Франсуа Озона) довелося потягатися з такими класичними виконавцями ролі Едмона Дантеса, як Жан Маре, Жерар Депардьє та Девід Чемберлен.

Як і «Три мушкетери», сюжет «Граф Монте-Крісто» ґрунтується на реальних подіях, а його герої мають цілком конкретні прототипи. Звичайно ж, на відміну від традицій романтичної літератури, у житті все відбувалося набагато жорсткіше, абсурдніше та трагічніше. Так, прообраз Дантеса, паризький чоботар Франсуа-П'єр Піко, на відміну від графа Монте-Крісто, встиг помститися своїм ворогам, але багатство не принесло йому щастя – після довгих тортур його зарізала людина, яка була в курсі давньої інтриги проти Піко, розгадала його гру і його самого заманила у пастку. До речі, де сховані скарби, Піко нікому так і не зізнався.

Але навіть якщо справжність цієї історії – фальсифікація самого Дюма або його співавтора Огюста Маке (який в авторському тандемі відповідав, окрім всього іншого, за роботу з архівами, звідки він і вивів нібито документальний сюжет), мотив помсти не даремно є одним із найбільш розхожих у художній літературі, а тепер і в кіно із серіалами.

Про те, чому глядачам так подобається дивитися одні й ті самі історії, які кочують із фільма у фільм, ми вже говорили. А сьогодні спробуємо розібратися, чому мотив помсти настільки популярний у мистецтві, що той же «Граф Монте-Крісто» став одним із найчастіше екранізованих романів у світі, а в кримінальному жанрі навіть виникла низка особливих піджанрів. (Наприклад, фільми про помсту поліцейського за вбивство свого напарника або батька родини – за її членів.)

Як нас запевняють психологи, історія помсти завжди дуже глибоко торкається людини в емоційному плані. Сама ідея помститися кривднику народжується із пережитого негативного досвіду – перенесеної образи чи приниження, які надовго залишаються з нами. Позбутися цих почуттів можна тільки тоді, коли ми змушуємо нашого кривдника страждати. І як би людина не намагалася переконати оточуючих у протилежному, їй завжди приємно дізнатися про те, що навіть у давнього кривдника виникли проблеми.

Чому так відбувається? Згідно з дослідженнями, помста приносить нам задоволення на чисто біологічному рівні. Коли людина здійснюють акти агресії у відповідь, спостерігається активність у тих областях мозку, які пов'язані із винагородою. Прихильники теорії еволюції вважають, що бажання мстити походить від прагнення наших предків підтримувати навколишній порядок. Грубо кажучи, вони відповідали агресією на агресію, щоб убезпечити себе в майбутньому  від ще більшої агресії. Таким чином, у примітивному світі здійснювався баланс справедливості. 

Незважаючи на принцип «око за око, зуб за зуб, руку за руку, ногу за ногу», вперше сформульований ще в Торі, у реальному житті мало хто з нас наважується насправді помститися своїм кривдникам. Помста – справа часто протиправна, а коли людина готується вчинити злочин, то рідко здатна передбачити можливі наслідки своїх дій. (На цьому принципі, власне, і побудований детективний жанр.) 

Той неприємний факт, що помста спонукає людину вчинити злочин, підтверджується статистикою. Якщо погуглити випадки скулшутинга в Америці, – це коли школяр приходить зі зброєю до рідної школи і розстрілює вчителів та однокласників, – то в основі 20% вбивств і до 60% перестрілок у школах США лежало саме бажання помститися.

Набагато безпечніше (і розумніше) ототожнити себе з фігурою месника у кіно, ніж самому піти на злочин. Власне, саме тому історія графа Монте-Крісто має такий успіх у кінематографістів – це ідеальна історія помсти.

А сам Монте-Крісто – це герой, чий плащ приємно приміряти навіть тверезомислячій людині. Він казково багатий, гроші дають йому необмежену владу та можливості, причому не тільки для здійснення помсти, але також для самоосвіти, пізнання світу, благодійності. Як всякий романтичний герой, він виглядає ефектно.

І на відміну від інших типів злочинців, з месником легше себе ототожнити просто тому, що месники, за своєю суттю, хороші хлопці – просто їм доводиться брати на себе брудну роботу, коли закон безсилий.

З іншого боку, Дюма нам докладно показує страждання героя. Із заздрості його зраджують люди, яких він вважав друзями, а влада несправедливо засуджує з боягузтва та політичних міркувань. Після нестерпних поневірянь в одиночній камері в'язниці, Дантес, який втратив все, має повне моральне право на помсту.

При цьому зазвичай недбалий у деталях Дюма уважно стежить за тим, щоб помста його героя не виглядала надто жорстокою. Наприклад, один із колишніх «друзів», що його зрадили, гине, ставши жертвою власної жадібності. А найголовнішого свого ворога граф спочатку пускає світами, але потім все-таки залишає в живих і навіть обдаровує значною сумою. Нарешті, у фіналі до Монте-Крісто приходить розуміння, що своїми діями він лише множить зло. У той час як його прототип Франсуа-П'єр Піко діяв значно підступніше і жорстокіше – за що, власне, і поплатився.

Ось так Дюма, безпринципний у житті, показав себе моралістом у своєму знаменитому романі. Точніше, письменником з унікальним художнім чуттям, що дозволило створити образ героя, який хвилює уяву читачів вже майже два століття.